Два роки Вадик вважав, що саме він у сім’ї є здобувачем, фундаментом, непорушним стовпом сімейного щастя.
Інженерам на заводі платили не погано, набагато більше, ніж пересічному бухгалтеру, яким була його дружина Надя.
Вадик відчував себе таким важливим, значущим, що іноді його так і підмивало стати на високій горі, видати переможний рик і постукати собі в груди, як Тарзан.
Він кайфував від того, як дивилася на нього з легким обожнюванням дружина, коли він жартівливо заявив на початку їхнього спільного життя:
– Я здобуватиму мамонта, ти зберігаєш вогнище!
Йому подобалося з незворушним виглядом кидати на стіл пачку купюр у день зарплати, ніби це нічого не значущі папірці, які він з легкістю дістає з кишені офісного піджака, як фокусник кролика з капелюха.
Вадик великодушно дозволяв залишати Наді всю її зарплату, коли вона пропонувала вкладати її в спільний сімейний бюджет.
– Надюша, ну що дрібнитись? Невже я не забезпечу нас? Залиш ти собі ці свої гроші, – робив чоловік широкий жест і машинально гордо випинав груди. – На нігті там, на вії, на що ви, дівчатка, ще витрачаєте свої копійки?
– Вадику, ти найкращий чоловік на світі! – говорила йому Надя, і цього було достатньо, щоб почуватися главою сім’ї.
Він і не здогадувався, що його зарплати не завжди вистачало на поточні витрати, адже всіма фінансами розпоряджалася дружина: оплачувала комуналку, замовляла доставлення продуктів, купувала подарунки на свята та дні народження його та своїм батькам, друзям, колегам.
Звичайно ж, частину своєї зарплати вона залишала на свої «жіночі штучки», але основну вкладала у спільні витрати, не афішуючи це.
Але на третьому році шлюбу звичний світ і спосіб життя для Вадика впав, немов картковий будиночок. Ніщо, як кажуть, не віщувало.
Повернувшись із роботи, він застав ошатну дружину у вітальні за накритим столом. У центрі красувалася пляшка червоного, у вазі скромно червонів букет троянд, свічки чекали, коли їм підпалять ґноти.
Прилади на дві персони пустували в очікуванні цих персон. З кухні долинали запаморочливі аромати.
– Ого! – здивовано вигукнув Вадик, оглянувши «поляну». – З якої нагоди бенкет?
– Стривай, – Надя хвилювалася, не знаючи, як розпочати розмову, – йди, мий руки, сідай за стіл, і я тобі все розповім.
Заінтригований чоловік слухняно сходив у ванну і повернувся. На столі вже з’явилися салати, гаряче та десерт.
– Вадику, – обережно почала Надя, – ти ж знаєш, що я давно працюю у своїй компанії.
– І? Тобі набридло, і ти вирішила не працювати? – по-своєму зрозумів її Вадик.
– Не зовсім, – зам’ялася вона, – мені запропонували посаду заступника фінансового директора.
– Ух ти! – брови чоловіка здивовано злетіли.
– Так. І я погодилася, – невпевнено сказала Надя.
– Ну, погодилася і погодилася. Вітаю! Це треба зазначити! – Вадик потягнувся за пляшкою.
– І в мене зарплата буде трошки більшою за твою, – нарешті вимовила вона те, що не наважувалася одразу сказати.
Рука чоловіка зависла у повітрі, не дотягнувшись до штопора.
– Ти радий за мене? – Вона винувато дивилася на чоловіка.
– Радий. Звісно, радий! – з натягнутою усмішкою той таки відкрив пляшку і розлив по келихах, сподіваючись, що після цієї новини в їхньому житті нічого не зміниться.
Перша зарплата дружини занурила Вадима в легкий шок. Весь фундамент, так надійно, як йому здавався збудований ним, тріснув.
Це був жорстокий удар по його самолюбству. Зарплата Наді була втричі більшою за його власну, навіть разом із премією.
Вадик покрутив у руці розрахунковий папірець дружини й зблід.
– Ну, вітаю, – сухо кивнув і пішов у кімнату, завалившись на диван і відвернувшись до стіни.
Усередині все перевернулося. Він відчував, як втрачає свою важливість і потрібність, як ґрунт виходить у нього з-під ніг.
Вперше він побачив у погляді дружини не милування ним, а її спокійну впевненість у своїх силах. Його его і гординя були не просто поранені, вони були роздерті на шматки.
Невідана раніше злість почала вилазити назовні, на ні в чому не винну дружину. Вадик став уїдливим і намагався болючіше зачепити Надю.
Зустрічаючи її у передпокої, коли вона затрималася на роботі, він посміхався.
– Ну, що, пані директорко, сподіваюся, ви розв’язали всі питання державної важливості й можете тепер приділити час своїй родині? Чи твій новий рахунок у банку гріє тебе сильніше, ніж старий чоловік?
– Вадику, припини, тобі не личить, – стомлено жартувала Надя.
У гостях у друзів Вадик намагався менше говорити, і коли це помітили та запитали, що з ним трапилося, він єхидно хмикав, намагаючись вколоти дружину якомога болючіше:
– А мені слова не давали. Зараз у нашій родині сталеві яйця у Надії Юріївни, вона ж у нас тепер бізнесвумен, підіймає свою самооцінку.
Друзі вдавали, що це смішно, але більше до Вадика намагалися в розмові не звертатися.
З кожним днем ставало лише гірше. Спочатку Надя жартувала у відповідь, потім намагалася пояснити, що він не має рації, але цим робила чоловіка ще нетерпимішим до її успіхів. А невдовзі зовсім припинила реагувати на його нападки.
Побачивши, що дружина більше не відповідає і не дратується на його шпильки, Вадик задумався.
– Якщо вона така самостійна, то нехай і далі включає мужика! – вирішив він і з’явився до дружини з гордим виглядом.
– Пам’ятаєш, коли ти заробляла свої копійки, ти витрачала їх на себе кохану? Раз у нас часи змінилися і тепер ти у нас годувальник у сім’ї, то тепер я всю свою зарплату залишатиму собі. Думаю, це буде слушно.
– Добре, як скажеш, – не стала сперечатися з чоловіком Надя, тільки здивовано подивилася на нього.
Вадик чекав, що вона почне заощаджувати, урізати бюджет на продукти або поміняє тарифи на домашньому інтернеті, але все залишалося, як і раніше.
Навіть навпаки: Надя почала краще одягатися, не забуваючи при цьому про чоловіка, періодично купуючи щось, і йому. У будинку почали з’являтися такі продукти, на які вони раніше в магазині могли лише дивитись.
Усвідомлення своєї незначущості впало на Вадика як цегла, оглушивши його: відсутність його грошей нічого не змінило в їхньому житті. Дружина чудово справлялася і без нього.
А коли вона принесла йому в подарунок годинник, який він давно хотів, але завжди відкладав покупку, бо «іпотека важливіша», Вадик не витримав і спалахнув.
– Ти вирішила мене принизити? Розтоптати?! Загнати нижче плінтуса?! – кипів він. Обличчя його вкрилося багряними плямами, а очі виблискували. Він відштовхнув коробку з годинником. – Мені не потрібні твої подачки!
Кожна гривня, вкладена в нього дружиною, вражала Вадима сильніше електричного розряду, він відчував, як його статус чоловіка розчиняється в її показній, навмисній турботі.
– Любий, ну навіщо ти так? Я ж від щирого серця, думала, тобі буде приємно, – Надя ображено притиснула подарунок до грудей. — Мені для тебе нічого не шкода.
– Ти можеш просити в мене все, що захочеш: нові кросівки, абонемент у басейн, я пам’ятаю, що ти хотів. А хочеш, я замовлю столик у ресторані, посидимо, як раніше, повечеряємо, побалакаємо.
– Досить! – гаркнув Вадим. – Я ж сказав – мені нічого не треба!
Він відчував, що вона знущається, але не міг довести. Йому почало здаватися, що вона його жаліє, як убогого жебрака.
– Мене дістала твоя жалість! – нарешті прорвало його. – Я не винен, що став нижчим за тебе за статусом і моя зарплата втричі менша за твою!
– Вадику, ти вирішив, що я тебе жалію, бо ти зараз заробляєш менше? – спитала вона, не підвищуючи голосу. – Ні Вадиме, я тебе жалію, бо ти дурень!
Вадик завмер. Злі слова, готові зірватися з його губ, застрягли у горлі. Такого він не очікував.
– Так, мій чоловік – дурень! – повторила Надя вже чіткіше. – Замість того, щоб радіти нашому добробуту, що виріс, і сказати:
– Ура, дружино, це ж круто! Тепер ми можемо дозволити собі все! Ну чи майже все, про що мріяли! – ти ввімкнув скривдженого маленького хлопчика і вирішив помститися.
– Але ти сам себе загнав у куток. А в результаті постраждала наша родина – ти перетворив її на базар, де торгуєшся за право бути головним. На, вивчи на дозвіллі!
Надя дістала з сумки зошит і простягла його Вадику.
– Тут уся фінансова звітність нашої родини за минулі роки. Сподіваюся, ти ж пам’ятаєш, що я бухгалтер і мені не важко було звести дебет з кредитом.
– Так от, весь час, що ти великодушно дозволяв мені залишати всю мою зарплату, майже половину з неї я вкладала в наш спільний бюджет. Мені гірко, що мій чоловік розчинився у своїх комплексах!
– Ти навіть подарунок сприймаєш, як ляпас. Вадику, прокинься! Світ не впав! Вся проблема тільки у твоїй голові, і якщо ти не припиниш поводитися, як дитина, у якої відібрали цукерку, то так і залишишся один зі своїми принципами.
– Подумай про це. Захочеш їсти, приходь на кухню – вечеря готова.
Вона вийшла з кімнати й за хвилину загриміла на кухні посудом. Вадик залишився сам. Він раптом зрозумів усю глибину своєї дурості: намагаючись покарати дружину за її успіх, у результаті карав сам себе.
За пів години чоловік сидів на кухні з побитим світоглядом.
– Надюш, вибач! Я не знаю, що на мене найшло. Точніше, знаю: гординя. І я злякався, що ти перестанеш мене потребувати.
Він присунув до неї свою банківську картку.
– Ось забери. Якщо моя зарплата погоди не робить, давай відкладатимемо її на щось грандіозне.
– На відпустку? – радісно вигукнула Надя, і очі її заблищали.
– На відпустку! – відразу погодився чоловік, подумки перехрестившись і радіючи, що дружина не тримає на нього зла.
Змиривши гординю, подружжя зуміло зберегти сім’ю і примножити те, що заробляли. Так буває. Всі ми не ідеальні…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
