Пишу свою сповідь вже від безсилля та безвиході. Сім’я валитись на очах, ніякі вчинки та слова не допомагають. З маленької, здавалося б, дрібниці, виросла справжнісінька буря гігантських розмірів. Провиною всьому невинне спілкування, але ціна йому виявилася непомірною.
Після новорічного корпоративу колега підвіз до дому. На прощання мило пококетували, пожартували і розійшлися. Це побачив чоловік, і все почалося. Чоловік все життя спокійний, тихий і розважливий, а тут за два дні після цього просто впав у сказ, почав ревнувати.
Ніякі мої слова та вибачення не допомагають, мою турботу він тепер і зовсім терпіти не може, бо вважає ошуканкою та лицеміркою.
Накрутив себе до неможливого, тиск скаче просто жах, а в нього ще серце хворе. Мене навіть слухати не хоче. А я завжди була і залишаюся йому вірна, завжди любила і люблю, крім нього не можу уявити з ким могла б бути поруч.
Тепер ми живемо як на пороховій бочці. День-два тиша, а потім все по новій, зачепити може все що завгодно, навіть простий дзвінок. Наприклад, подруга зателефонувала, затрималася на роботі через проблеми з сигналізацією, попросила допомогти. І все, чоловік починає сваритися, скандалити, збирати речі.
Навіть діти в шоці, вони в нас уже дорослі (молодшій 17 років, старшому – 19), кажуть йому: «тато, та ти чого, мама тебе дуже любить вона ніколи б так не вчинила». Та навіть той факт, що він чув, що я говорила саме з подругою, його не хвилює. З часом він може заспокоїтись, але ненадовго. Знову щось його зачепить, і все по-новому.
Я вже ненавиджу себе, за те, що поїхала у ту поїздку і на корпоратив. Треба було вдома сидіти, і нічого цього не було б. Що робити не знаю, боюся розлучення, не хочу втратити чоловіка, адже я без нього ніяк.
Він все життя зі мною, моє найбільше кохання у цьому житті, та й страшно однієї на старості залишитися. Ось так ось, заварила кашу, а розхлюпати не можу.
