– Мамо, тобі ж пенсія прийшла? – Каріна ще не роззулася, а вже питала.
Я варила пшеничну кашу, найдешевшу крупу, ту, що продається по акції. Звісно, прийшла. Куди їй подітися, пенсії.
Треба сказати, що раніше я жила інакше. Працювала поштаркою, роботу свою любила. Потім коліна здали, мені оформили інва.лідність і я залишилася вдома. В однушці на першому поверсі з видом на смітник і тополею за вікном.
Каріна жила через двір у панельній п’ятиповерхівці з чоловіком Павлом та донькою Поліною. Зручно, як говорила вона. Зручно забігати.
Дочка й забігала. Щомісяця, щодня, як за розкладом.
Я її любила, звісно, – дочка ж єдина. Пухкенька, приземлена, з важким чорним волоссям, зібраним у хвіст. Зітхала вона завжди так, що хотілося спитати: трапилося що?
***
Тоді Каріна сіла за кухонний стіл і, як і завжди, почала зітхати. Потім пішли слова:
– Поліні на танцювальний потрібно форму купити, взуття спеціальне. Ти зрозумій, це ж для дитини.
Я розуміла, завжди розуміла. Відчинила шафку, дістала конверт. Відрахувала, залишила собі рівно стільки, щоб вистачило на продукти, проїзд і ліки для колін.
Каріна взяла гроші, перерахувала, насупилась.
– Мамо, тут мало. Серйозно? У Полі ще рюкзак порвався, потрібен новий. Ти що, не можеш нормально підготуватись? Я ж попереджала.
Вона говорила це рівним голосом, як кажуть очевидні речі, які не вимагають ні суперечки, ні сумніву. Я швидко заморгала – звичка з дитинства, коли нервую, повіки починають тремтіти, нічого не можу з собою вдіяти.
– Мені на пігулки тоді не вистачить, – сказала я тихо.
– Мамо, – Каріна зітхнула знову, важко, театрально, – пігулки зачекають. Дитині розвиватися треба.
Ми ще поговорили, ні до чого не домовилися і вона пішла.
***
За місяць прийшла не Каріна, а Поля.
Першокласниця у м’ятій курточці з рюкзаком за спиною, вона стояла на порозі, шморгала носом і простягала мені поліетиленовий пакет.
– Бабу, мама сказала забрати. Сказала, що ти знаєш.
Я знала. Звісно, знала. Щоразу одне й те саме: конверт, перерахунок, зітхання. Але щоб дитину посилати, – цього раніше не було.
Поля пройшла в кімнату, сіла на диван, бовтаючи ногами. Я пішла по конверт. Поки діставала гроші з шафки, зачепила ліктем сільничку, та покотилася по столі, й упала на підлогу. Пальці не слухалися, і щось незнайоме здіймалося звідкись із живота.
Я вклала гроші у пакет, зав’язала. Поля взяла його обома руками, акуратно, як вчили.
– Бабу, а чому у тебе на столі нічого немає? – Запитала вона, оглядаючи кухню.
На столі справді нічого не було. Холодильник гудів марно, я не купувала продукти вже тиждень, розтягувала пшеничну крупу та макарони.
– Бабуся на дієті, – сказала я і спробувала посміхнутися.
Поля подивилася на мене знизу вгору. Серйозно так подивилася, по-дорослому.
– Передай мамі, – сказала я, – наступного разу нехай сама приходить.
Поля кивнула, притиснула пакет до грудей та пішла. Я дивилася з вікна, як вона перебігає двір, перестрибуючи калюжі. Новий рюкзак підстрибував на спині.
***
Увечері того ж дня зайшла Антоніна, сусідка. Вона завжди заходила до мене в домашніх капцях. Антоніна принесла мені борщ у контейнері, поставила на стіл і співчутливо сказала:
– На ось, поїж. А то я на тебе дивлюсь – одні очі на обличчі.
Я відчинила контейнер. Пара піднялася, запахло капустою, кропом і чимось таким домашнім, що защипало в носі.
– Ти коли востаннє їла нормально? – Запитала Антоніна, сідаючи на табуретку, яка рипнула під нею.
Я промовчала. Антоніна тяжко зітхнула.
– У мене сестра так само, – сказала вона, не дивлячись на мене. – Годувала Льошку, дорослого чоловіка, до останнього. Він не хотів працювати, а їй не зручно було відмовити. Син же! А потім він її вигнав. Ось так, вигнав, та й годі.
Я слухала, та їла борщ, – гарячій, густий, з картоплею, що розварилася. Ложка тремтіла в пальцях. Антоніна говорила про сестру, а я думала. І вперше зловила себе на думці, а якщо просто не відчинити двері? Якщо сказати «ні»?
Думка була така гостра, що я здригнулася. Того вечора Каріна зателефонувала. Голос її був різкий, високий.
– Ти що Поліні сказала? Вона прийшла і каже: «Бабуся сказала, щоб ти сама приходила». Ти дитину поставила в не зручне становище! Вона плакала!
Я мовчала. Каріна дихала в слухавку, чекала.
– Мамо, ти мене чуєш?
– Чую, – сказала я. – На добраніч, Каріно.
І повісила слухавку. Вперше повісила слухавку першою.
***
Карту я оформила за два дні після того вечора. Вперше в житті – раніше пенсію завжди отримувала на пошті готівкою і складала в конверт.
Пальці не слухалися, доки стояла в черзі у банку. Літня співробітниця в окулярах запитала:
– Вам допомогти заповнити?
І я кивнула, бо літери стрибали перед очима. Відкрила рахунок та написала заяву на переказ виплат.
А потім прийшла Каріна. Не одна, з Павлом та Поліною. Я відчинила двері й одразу все зрозуміла. Каріна стояла попереду, почервоніла, з телефоном у руці. Павло маячив за нею. М’явся на порозі, дивився повз мене. Поля тримала його за руку і притискалася до батька.
– Мамо, нам треба поговорити, – почала Каріна і пройшла в кімнату, не чекаючи на запрошення.
Як до себе. Втім, вона завжди заходила до мене, як до себе. Сіла на мій диван, закинула ногу на ногу.
– Ти нас покинула, – сказала Каріна.
Голос її звучав рівно, наче репетирувала.
– Тобі онука не потрібна. Ми ледве зводимо кінці з кінцями, а тобі все одно.
Павло стояв біля дверей, Поля сіла поряд із мамою.
– Ти ж мати, – продовжувала Каріна, підвищуючи голос. – Ти мусиш допомагати. Ми не можемо одні тягнути. Павлові платять копійки. У Полі незабаром день народження…
Я слухала. Дивилася на її телефон у чохлі зі стразами, він лежав на дивані екраном догори, екран великий, новий. Потім перевела погляд на Павла, і мені згадалося, як Антоніна сказала ніби між іншим:
– На складі у залізничників платять непогано, зять твій, здається, там працює?
Тоді я не надала значення. Зараз – надала. А Поля, яка весь цей час дивилася в підлогу, раптом підвела голову.
– Мамо, а тато ж учора телевізор привіз. Великий. Ти сказала, тепер мультики будуть, як у кіно.
Ніхто нічого не сказав, Каріна сіпнулася і скосила очі на дочку.
– Поліна, помовч, – сказала вона швидко, крізь зуби.
Але Поля вже сказала. І я все почула.
Я подивилася на Каріну. Потім на Павла – він стояв, опустивши голову, і фарба заливала йому обличчя і шию. Ну, хоч йому соромно, і то добре.
Я перестала моргати. Просто дивилася на Каріну, потім на Полю, потім на шухляду комода, і все стало дуже простим, як завдання з першого класу. Піднялася з табуретки, пройшла до комода. Відчинила нижню шухляду, де раніше лежав конверт із готівкою.
Конверту більше не було. Замість нього лежала банківська картка, яку я завела вперше у житті.
– Каріно, – сказала я, – я відкрила карту. Пенсія тепер приходить на рахунок. Готівки в будинку більше немає. І не буде!
Каріна дивилася на мене з відкритим ротом, потім проковтнула.
– Ну, так перекажи мені! – Промимрила вона.
– Ні, – я засунула ящик комода. – Поки ти не отямишся, не отримаєш від мене ні гривні. Павло непогано отримує, і ти це знаєш краще за мене!
Павло сіпнувся, ніби його тицьнули в бік. Подивився на жінку, потім на мене. Нічого не сказав, узяв Полю за руку, легенько потяг до дверей. Поля слухняно встала.
– Ти нас зрадила, – сказала Каріна, – губи у неї тремтіли, але голос був жорстким, колючим. – Рідну дочку. Рідну внучку…
Вона встала, схопила телефон з дивана і пройшла повз мене до дверей. Павло вже вийшов із Поліною. Каріна зупинилася на порозі, обернулася.
– Не дзвони мені, – кинула вона. – Ти для мене не мати більше! – І пішла.
***
Сніг зійшов лише на початку квітня. На балконі у мене була розсада помідорів. Антоніна дала насіння, і я висадила його в обрізані молочні пакети. Паростки були тонкі, блідо-зелені, але живі.
Від Каріни не було ні дзвінка, ні стукоту у двері. Антоніна розповідала, що та скаржилася сусідкам, мовляв, мати покинула, пожаліла кілька гривень для онуки. Щось схоже на провину ворушилось у мене всередині, але відразу затихало, варто було відкрити холодильник.
А там тепер було і молоко, і масло, і яйця, і сир, який я не купувала років зо два.
Павло почав заходити сам. Мовчки ставив пакет із продуктами на стіл, м’явся біля порога, потирав кирпатий ніс. Раз на місяць приводив Полю на вихідні. Вона малювала в мене на кухні, їла оладки з варенням і розповідала про школу.
Каріна так і не прийшла. Конфлікт не розсмоктався, не вщух, не забувся. Вона мені не пробачила. А я… Мені ніяково. Рідна ж дочка.
Може, мені варто до неї сходити та спробувати налагодити стосунки? Як ви вважаєте? Дайте слушну пораду!
