– Та кому він потрібний! – Сміялася Катя, коли подруги дивувалися її рішенню відправити чоловіка працювати на вахту. – Ви його бачили?
– Лисий, пузо стирчить, а хропе так, що сусідка баба Маша уві сні підстрибує! Ні, дівчата, відпускаю я його з легкою душею: і відпочину від нього, і гроші нарешті в хаті з’являться.
З грошима в них і справді було погано. Катя з одного декрету одразу в інший, потім ще другий син на діа.бет захворів, і засіла вона надовго вдома.
Зарплати Ігоря вистачало тільки на найнеобхідніше, а якщо якісь непередбачені витрати, доводилося брати кредит.
Вона неабияк від цієї ситуації втомилася, особливо коли сама влаштувалася на роботу у відділ кадрів і побачила, які всі ошатні: нігті собі роблять, волосся фарбують, сукні міняють через день, а вона…
Вона навіть пальто нормальне собі купити не може, ходить у старомодному, яке ще до декрету купувала, а хотілося нове, он, наприклад, як у подружок.
Катя аж плакала ночами, не стримуючи злі сльози за несправедливість цього життя. А потім почула, що в однієї співробітниці чоловік на вахті працює і вирішила свого туди відправити.
Ігор спочатку чинив опір, посилався на погане здоров’я та втому, але після парочки скандалів погодився, наважився змінити щось у своєму закостенілому житті.
Перші пів року пролетіли, як у тумані, Катя ніби заново народилася. Без Ігоря, звичайно, було складно із синами, але вона пристосувалася.
Натомість прання та готування набагато менше, а то Ігор тільки й міг щодня сорочки в брудне кидати та холодильник спустошувати.
Чим він там на вахті харчується і як спить після дванадцятигодинної зміни, Катя не думала – нехай оцінить її старання.
Коли Ігор повернувся з вахти після першого місяця, у них прямо медовий місяць розпочався.
– Давно треба було його на вахту відправити! – казала вона подругам. – Відразу лагідний такий, про футбол свій забув, натомість вечорами… Ну, ви розумієте.
Подруги дивувалися і підтакували, а Катя нарешті відчула себе не гірше за інших.
З грошима теж стало добре – Катя накупила собі обновок та улюблених парфумів, через місяць чоботи та сумку, а взимку і новий телефон вдалося придбати.
На роботі знову ж таки всі помічали її зміни, і це було приємно. Начальниця навіть підвищення запропонувала, і Катя не стала відмовлятися, хоча клопоту у неї з цим побільшало.
Вона зробила мелірування, записалася до майстра з манікюру і купила те саме бежеве пальто, про яке мріяла два роки.
Медових місяців більше не повторювалося, але Каті й не треба було – не вистачало ще в один декрет засісти, вона від другого ще добре не відійшла!
Але приїздам чоловіка вона раділа. Без нього було добре – ніхто не залишав брудні шкарпетки біля дивана, не питав, куди вона запхала пульт, і, головне, не хропів ночами.
Але все ж таки з чоловіком воно звичніше і надійніше, а то подруги вже стали її жартома називати матір-одиначка.
Сини, особливо молодший, спочатку нудьгували за батьком, який часто займався з ними вечорами – водив на футбольне поле, у шахи вчив грати, чи в морський бій грав з ними допізна, але Катя швидко перемикнула їхню увагу новими гаджетами, – купила кожному по планшету.
– Ось бачите, – казала вона, – тато може гроші заробити, коли мати його копняком під зад підганяє.
Ігор дзвонив. Спочатку щовечора по відеозв’язку, але зв’язок у тому селищі був огидним. Катя часто скидала дзвінки, відписуючись сухим: «Зайнята, укладаю. Усе норм».
Потім він почав дзвонити на мобільний раз на три дні. Потім – раз на тиждень. Катя цього не помітила. Вона була надто зайнята своїм новим життям.
У соціальних мережах з’явилися фотографії у модній кав’ярні, букети від колег на жіноче свято та підпис під селфі: «Вчуся жити для себе».
А потім надійшло те саме повідомлення. Катя стояла біля дзеркала у вбиральні офісу, поправляючи нову помаду вишневого відтінку, коли телефон брязнув повідомленням. Номер був не знайомий, на аватарці – лише силует заходу сонця.
Спочатку вона подумала, що це якесь розсилання чи черговий спам. Але текст, вихоплений поглядом, змусив серце зробити кульбіт, ніби вона випила потрійне еспресо на голодний шлунок.
– Здрастуйте, Катерино. Ви не знаєте мене. Мене звуть Аня. Ми з Ігорем працюємо в одній бригаді. Розумію, що це звучить дико, але я люблю вашого чоловіка. І він мене кохає.
– Йому дуже погано, він змучився почуттям провини перед вами та дітьми. Він порядна людина, тож не наважується сказати вам це сам. Але так більше не можна. Відпустіть його, будь ласка. І вибачте за прямоту.
Катя перечитала повідомлення тричі. Спочатку вона засміялася в голос. Лисий, пузатий Ігор та якась Аня? Смішно!
Вона відкрила листування з чоловіком, почала шукати докази того, що це якийсь жарт, збільшила фотографію його профілю і раптом помітила те, на що раніше не звертала уваги.
Він стояв на тлі насипу, і в кадр потрапила тінь. Тінь жінки у пуховику, яка його фотографувала.
У Каті затремтіли руки. Вона почала гарячково перегортати їх рідкісне листування. І тільки зараз, крізь пелену егоїзму, вона побачила те, що вперто не хотіла бачити раніше.
Його повідомлення:
– Катю, я тут захворів, щось серце пустує. Може, додому повернусь? Гроші ж не головне.
І її відповідь:
– Не вигадуй. Лікаря на місці знайдеш. У нас кредит за холодильник і Дані у табір треба. Не кисни.
Вона тоді подумала, що Ігор ниє, як завжди. А зараз вона дивилася на цей текст і бачила, що він не нив. Він просив у неї дозволу повернутися додому. Просив у неї кохання. І не дочекався.
Різко запаморочилася голова. Катя схопилася за раковину, упустивши нову помаду. У цей момент до вбиральні увійшла колега Оленка:
– Катюш, ти чого застигла? Ходімо чай пити, у мене зефір ручної роботи, без жодної хімії – подруга робить. Якщо сподобається, можу дати контакти.
Катя дивилася в дзеркало на своє відображення – ідеально покладене волосся, нову сукню, гарний манікюр – і раптом гостро, до нудоти, відчула, що всередині цієї гарної оболонки зараз дзвінка порожнеча, яку раніше заповнювала впевненість, що Ігор завжди буде поруч, що б не сталося.
Вона вилетіла з санвузла, схопила телефон і набрала Ігоря просто у коридорі, не звертаючи уваги на здивовані погляди колег.
Він не відповів. Вона набирала знову і знову, поки на двадцятому гудку в слухавці не пролунало хрипке, втомлене:
– Привіт, Катю. Я якраз хотів…
– Ти хотів?! – верещала вона так, що Оленка злякано шмигнула назад до кабінету. – Якась баба мені пише, що ти її любиш?! Ти взагалі у своєму розумі, Ігорю? Я тут із дітьми загинаюсь, будинок тягну, а ти там романи на боці крутиш?
Вона кричала хвилин п’ятнадцять. Ігор мовчав. Тільки один раз спробував вставити:
– Катю, послухай, будь ласка…
– Ні! Ти слухай! Негайно припиняй цю бридоту! Або все – не побачиш ні мене, ні дітей!
Приїхав з вахти він стомлений, змарнілий, з червоними від недосипання очима. Катя зустріла його з крижаним обличчям, але, побачивши, як він безпорадно мне в руках дешевий букет з кіоску, раптом розплакалася. Не від образи – від страху. Страху, що він справді може полюбити іншу.
Ігор упав навколішки прямо в коридорі квартири.
– Катю, пробач мені, дурню. Це все самотність, туга ця проклята. Там такі умови, ти не уявляєш: холод, бруд, люди озвірілі. А вона… Вона просто поряд була.
– Але я тебе люблю, Катю. Ти ж моя дружина. П’ятнадцять років разом. Вибач мені, Катю. Я вже їй усе сказав. Жодної більше Ані немає. Тільки ти й пацани.
І Катя повірила. Точніше, захотіла повірити. Вона раптом згадала, як вони молодими винаймали крихітну квартиру на околиці, як він носив її на руках через калюжі, як не спав ночами, хитаючи старшого з кольками, поки вона відсипалася.
У них знову почався ніби медовий місяць. Два тижні, які Катя потім згадувала, як найсолодшу та найбрехливішу казку у своєму житті.
Ігор був таким, яким він був у перші роки їхнього шлюбу: дбайливим, уважним, ніжним. Він ремонтував кран, грав із молодшим у шахи, водив старшого на футбол та приносив їй квіти.
Вона навіть упіймала себе на думці:
– Може, ця Аня була на краще? Тепер він оцінив, наскільки йому важлива сім’я.
Ігор поїхав назад на вахту у неділю. Поцілував її в чоло на порозі, війнувши новим парфумом, про який Катя нічого не знала, і сказав:
– Все буде добре, Катюша. Відпрацюю останній місяць за контрактом, отримаю розрахунок і все. Повернуся назовсім.
Перші три дні він писав і дзвонив справно:
– Доїхав нормально. Тут ще холодно, прямо зима. Сумую.
На четвертий день відповів на повідомлення тільки ввечері. На п’ятий – коротким “Сплю, втомився”. Потім пішли дні тиші. Катя божеволіла.
Вона дивилася на аватарку із заходом сонця і не наважувалася написати тій самій Ані. Натомість вона писала йому довгі, ніжні повідомлення, на які раніше завжди була скупа. Запитувала, як він почувається, чи тепло він одягається і що їсть.
А потім надійшло те саме повідомлення. Вранці, коли вона збирала молодшого до школи.
– Катю, я залишаюся тут, не приїду. За речами заїду пізніше, коли все охолонемо небагато. Вибач, якщо можеш. Я більше не можу вдавати.
– Той місяць удома… Я зрозумів, що люблю тебе, як матір своїх дітей, але не як жінку. І ти мене також давно не любиш. Гроші на дітей переказуватиму справно. Ігор.
Вона перечитала повідомлення і зрозуміла, що він написав його не з болем, не з надривом. Він написав його зі стомленим, спокійним полегшенням людини, яка зробила свій вибір.
Катя опустилася на пуф у передпокої й подивилася на гачок, де раніше висіла його стара, потерта куртка. Гачок був порожній. І буде порожній тепер завжди. Вона затулила обличчя руками та заплакала. От тобі й “кому він потрібний”…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
