– Гарний у тебе мужик, Вірко, – хитро примруживши очі, – сказала Ганна, проходячи повз палісадник Михайлових. Віра якраз прибирала листя.
Вересневе сонце заливало яскравим світлом усю округу, залишаючи переливи на новенькому даху.
– Бач, дах який відбабахав Васька твій, – продовжувала Анна. Вона навіть зупинилася і почала милуватися дахом.
– Та годі тобі, Ганно, йди вже, вистачить язиком ляпати, – невдоволено відповіла Віра.
– А що не так? Я ж хвалю, – Ганна, тримаючись рукою за штахетник, вирішила позлити Вірку.
– Та все не так! Тільки й бачите, що паркан новий, дах новий… не мужик, а скарб… А як я з ним живу, нікому й справи нема, – сказала Віра, натякаючи на те, що у сімейному житті по-різному буває. – Тож нема чого заздрити.
– Ха-ха-ха, – заливисто засміялася молода сорокарічна Аня, – якщо не подобається, то ти дай іншим пожити… не відмовлюся.
Віра почервоніла, підняла над головою сапку і пригрозила гострій на язик Ганні:
– Ось зараз як вийду, як пожену тебе, знатимеш, як язиком молоти.
Анюта відійшла на безпечну відстань, бо невідомо, чого від Вєрки чекати, і справді дістане сапкою, тоді не до сміху буде.
– Не розумієш ти жартів, Вірко! – Сказала Ганна, помахала на прощання і, посміхаючись, пішла додому.
Був час, коли Віра та Аня чекали з армії одного хлопця. І хлопцем цим був Василь. Тільки весела Анька до армії любила подражнити Василя: то з ним, то не з ним. А Віра мовчазно чекала.
Чекала, коли запросить на танцях, коли додому захоче проводити. І коли в армію настав час йти, проводжали його дві дівчини: Віра та Аня. І з жодною нічого серйозного не було. Васька, може, й сам думав, хай чекають, а там, куди крива виведе.
І крива вивела до весілля. Відслужив Василь, а вдома на нього Віра чекає, – побачила, обійняла, розплакалася від радості. А ось Ганна не зустрічала – наречений у неї вже був.
Василь з Вірою восени одружилися, а через рік Ганна з чоловіком розлучилася. У Михайлових на той час син народ ився. Тож, як би Анюта не дивилася у сторону Василя – чи то, правда, не помічав, чи вдавав, що не помічає.
Але всі двадцять років Віра любила чоловіка, була вірна своїй родині. І хоча Ганна не торкалася їхнього життя, Віра, ні-ні, та й мучилась сумнівами: а раптом Василь по Ганні досі сохне. Дурне, звісно, припущення, але зрідка турбували її подібні думки.
Ні-ні, та й наринуть спогади, як хвиля. І приводу не було, а щось іноді мучило її всередині. А тут днями знайшла, важко повірити в таке – заначку.
Ніколи гроші по кутах не ховав. Вже Віра все перед пранням все перевірить – нічого такого за чоловіком не значилося. І раптом заначка, та ще й новенькими купюрами… Навіщо? На яку справу приховав?
Віра, коли знайшла цю заначку, присіла на стілець, опустивши руки на коліна, і сиділа так хвилин з десять, міркуючи, навіщо це чоловікові знадобилося гроші від неї приховувати. А те, що гроші заховані від неї – від законної дружини – тут і сумніватися нема чого.
Рибалку чоловік любить, то на це грошей вона не шкодувала, вже в цьому ніколи не відмовляла, розуміє його захоплення.
Ну хіба що років десять тому скандал учинила через вудку дорогу. Ну, якщо ця вудка як нова побутова техніка коштує, як тут не обуритися… А так завжди мирно було.
І ось тепер заначка – навіщо і для чого. А може, для когось? Віра уявила веселу, грудасту Аньку, яка приймає гроші від її законного мужика, і все всередині похололо.
– Ох, відправити б на Місяць цю Аньку, – зітхала Віра, – легше б жилося.
Вона вже думала про те, як розмову почати про заначку, як сказати, щоб вивести його на чисту воду, адже причин серйозних ховати заначку вона не бачила.
Дітям завжди все разом купували, радячись. День народження у Віри вже минув – тож незрозуміло, навіщо відкладає гроші.
Але довго розмірковувати над заначкою ніколи, картоплю копати треба. Гримаючи порожніми відрами, пішла в город. – І де його дідько носить? – бурчала вона. – Підкопувати хто буде?
Василь з’явився хвилин за п’ять, дивлячись у бік дружини та посміхаючись у вуса. Посмішку цю Віра знала: якщо так усміхається, значить щось на думці, щось задумав, вивчила вже за ці роки.
– Ну де ти ходиш? – крикнула вона. – Підкопуй, давай.
– Ходімо в хату, покажу щось, – посміхнувся Василь, встромивши в землю лопату.
– Нічого тобі робити? Чого це я піду? Щойно на город вийшли, погода, як на замовлення, копай собі, знай.
– Ну то підеш чи ні?
– Що я там забула?
– Ну, як знаєш! – Василь розвернувся і, розмахуючи ручищами, пішов із городу.
– Зовсім збожеволів, – подумала дружина, – ходить туди-сюди, а справа стоїть.
А за хвилину ахнула: Василь увійшов на город з величезним букетом квітів, яких у селі не знайдеш, – із району віз. Були в цьому букеті різні квіти, не звичні для сільських палісадників.
– Ну, дружино, з річницею весілля тебе! – Сказав Василь, дивлячись на Віру, що кліпає очима. – Чи забула? Ми ж двадцять років тому одружилися. – І він потягнувся до неї з поцілунком.
– Забула … точно забула, – розгублено сказала Віра, засмутившись від такого сюрпризу. – Ти ж ніколи не згадував, а тут раптом згадав…
Вдома Василь дістав гроші – ті самі купюри – і подав дружині. – Не знаю, що тобі купити, незвичний я подарунки самостійно обирати, тож сама що-небудь вибери… тільки для себе, на дітей у нас окрема каса.
Серце у Віри готове було вискочити з грудей – і незвично, і дивно… і якось підозріло.
– А чого це ти раптом розщедрився? – підозріло запитала вона. – Може, накосячив десь, а тепер сліди заначкою замітаєш? – Вирвалося в неї.
– Тьфу ти, дурепа! – не витримав Василь. – Все зіпсувала! Які сліди, що ти мелеш?
– Ага! Анька Паньків й досі на тебе задивляється… – Віра кинула квіти на стіл і заплакала.
– Ех, Віро, я свій вибір ще двадцять років тому зробив, а може й раніше, коли ти мені в армію щотижня писала… Люблю тебе. І завжди любив.
– І анітрохи не пошкодував, що з тобою одружився. А подарунок до роковин зробити… так це мене свояк напоумив, от і вирішив я по міському привітати нас.
Наступного дня накрапав дощ, тільки Віру це анітрохи не збентежило. Наспівуючи собі під ніс якусь мелодію, вона вийшла в палісадник зібрати листя, що залишилося.
Анюта саме йшла з магазину, загорнувшись у дощовик. Побачивши Віру, звернула зі стежки та попрямувала до неї.
Віра була в хорошому настрої й цього разу заговорила першою:
– Ти вся світишся… мільйон чи що виграла? – Запитала Віра.
– Виграла! Щастя своє виграла. – Ганна розправила плечі, каптур злетів, труснула хвилястою шевелюрою.
Потім подивилася на колишню суперницю, пом’ялася, говорити чи ні, але не втрималася і похвалилася:
– А ти знаєш, адже я заміж виходжу… І переїжджаю скоро в райцентр до чоловіка. Днями ще хотіла сказати, та ти мені сапкою пригрозила. Так ось, Олексій Петрович механіком у районному гаражі працює, може чула – Антоненко у нього прізвище?
Віра випустила відро з рук. Ще недавно вона мріяла, щоб Анька зникла з очей геть, а зараз дивилася на неї та думала про те, що нічого поганого Ганна їй не зробила, а просто жила своїм життям, шукала своє щастя … і наче знайшла. Он яка задоволена стоїть, красується.
– Ні, Аню, не чула… ми там мало кого знаємо. – І захотілося Вірі порадіти разом, по-бабськи, із солідарності.
– А ми вчора з Василем річницю весілля відзначили, – поділилася Віра, – двадцять років, як разом. Подарунок мені приготував, квіти подарував… посиділи по-сімейному.
– Це добре, що він з тобою тоді одружився, – зізналася Анюта, – а то ж я по молодості недолуга була, і тільки тепер свого судженого дочекалася.
– А знаєш, я тобі чого бажаю?! – з радістю спитала Віра. – Щоб ось так само як ми з Василем, років через двадцять, ви з Олексієм Петровичем свою річницю весілля відзначили, а потім і тридцять, і п’ятдесят років… щастя-то воно в будь-які роки життя прикрашає…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
