Я була до 15 років єдиною дитиною у родині, тому батьки приділяли мені багато уваги: різні гуртки, секції, заняття музикою та танцями. Не скажу, що все це мені подобалося, але я розуміла, що все це потрібне для гарного старту в житті.
Батькам я була вдячна, але все-таки більше любила дідуся та бабусю, ніж маму з татом. Усі вихідні та все літо я проводила у діда та баби, вони жили в передмісті Києва у гарному приватному будинку на березі Дніпра.
Коли мені виповнилося 15, на дні народження, де зібралася вся наша родина, мама оголосила, що вона в положенні. Чесно кажучи, я добре пам’ятаю себе в той момент – я була засмучена. Як так – це був мій день, а мама його перетворила на своє свято!
Дідусь і бабуся того вечора забрали мене до себе, а батьки з іншою ріднею залишилися відзначати. Дідусь та бабуся повелися тактовно, вони не нагадували мені про мамине повідомлення.
Розумію, що мої думки були егоїстичні в той день, але батьки самі зробили мене такою – вся увага і все найкраще було тільки для мене.
Коли у мене з’явився брат, дід та баба забрали мене до себе, щоб мама не зробила з мене няньку для брата. До дідуся та бабусі я перебралася остаточно: змінила школу і практично не бувала у місті.
Батьки не дуже цікавилися моїм життям, навіть телефонували вони нам рідко.
Коли я вступила до інституту, то дідусь та бабуся розхворілися, нам довелося продати заміський будинок, та купити нерухомість у місті.
Грошей вистачило на трикімнатну квартиру в хрущовці, та досить простору однокімнатну в новобудові. Звісно довелося якусь частину коштів додавати їм з раніше накопичених. Трикімнатну квартиру оформили на бабусю і ми всі разом переїхали туди жити. Однокімнатну записали на діда, та здавали її.
Під час мого навчання дідусь та бабуся зовсім розхворілися, дідусь став лежачим. Мені довелося взяти академічну відпустку в інституті, щоб доглядати його. Ще за життя дідусь і бабуся оформили заповіти: однокімнатну – на брата, трикімнатну – на мене.
Тоді всі вважали це справедливим – доглядала їх я, тому й велика квартира мені, а братик мій Вітя теж не залишився ображений, свій куток і йому був.
Вітя виріс ще більш закоханим та егоїстичним, ніж я – пізня дитина, довгоочікуваний спадкоємець батька. Дідом і бабою він ніколи не цікавився, нічим не допомагав їм. Коли дідуся не стало, Віті було лише 14 років.
Квартиру продовжили здавати вже батьки, відкладаючи гроші на навчання для Вітьки. Я вже давно зустрічалася із чоловіком. Він кликав мене жити до себе, але я не могла залишити бабусю одну, тим паче вона ще дуже сумувала за дідусем..
Тоді наречений запропонував забрати бабусю із собою. Вона спочатку довго відмовлялася, а потім погодилася. Ми трохи пожили разом, а потім бабуся потоваришувала з моєю майбутньою свекрухою – вони були погодками (у мене з чоловіком велика різниця у віці), і вона переїхала до неї у квартиру.
Їм удвох було веселіше жити, а ми приходили через день відвідувати маму та бабусю. Бабусина трикімнатна стояла порожня, бо вона не хотіла квартирантів у своїй квартирі, а я не наполягала.
Бабуся прожила ще шість років, а не стало її за тиждень після мого 35-річчя. Після встановленого часу, я пішла до нотаріуса оформляти заповіт. Але Вітя та батьки також почали виявляти інтерес до бабусиної квартири.
Брату здалося не чесним, що йому дісталася однокімнатна квартира, а мені ціла трикімнатна. Докази про те, що я доглядала дідуся і бабусю, забезпечувала їх, лікувала на свої гроші, він не приймав.
Моя мама теж відзначилась, вона почала шукати юридичні лазівки, за якими їй дісталася б частка у квартирі. Але їй нічого не вдалося.
Після того, як я остаточно оформила квартиру на себе, батьки та Вітя перестали спілкуватися зі мною. Ось уже понад рік ми не розмовляємо і не бачимося одне з одним взагалі. Чи можливо я й справді винна, що загарбала собі трикімнатну квартиру? Розрадьте нас!
