Коли не стало мого батька, матері було дуже тяжко. Вона закрилася в собі і практично ні з ким не спілкувалася. Ми з братом гостювали у мами по черзі: місяць я жила, місяць він. Просто ми розуміли, що залишати її одну в такому стані не можна.
Мати вийшла заміж за мого тата, коли їй було лише 20 років. Батько був її другим хлопцем за все життя, і саме з ним вона прожила разом понад 50 років. Їй було важко змиритися з думкою, що вона пережила свого чоловіка. Хоч би як ми з братом намагалися її втішити, не допомагало нічого.
Через півроку після того, що сталося, я почала помічати, що мати себе дивно веде. Вона губилася в часі, забувала, що сказала буквально кілька хвилин тому. А потім перестала впізнавати і мене, і брата. Доходило до того, що мати просто виганяла нас із дому. І весь час говорила:
«Зараз прийде мій коханий, він дасть вам чортів!»
Мене це дуже лякало, бо раніше з подібним я ніколи не стикалася. Та й що ще може відчувати людина, чия рідна мати її не впізнає? Брат намагався мене втішити, але одразу було ясно, що маму треба везти до фахівця.
У лікарні нам сказали, що з таким діагнозом не так просто. Ніхто жодних гарантій не надає. Знайомий порадив, окрім основного лікування, заручитися підтримкою людей, котрі знайомі з цією проблемою.
Для цього я зробила допис в одній групі Facebook: виставила наше з мамою спільне фото та розповіла її історію. Відгуків було колосально багато!
Мені писали люди з усіх куточків світу, ділилися своїм досвідом. І це мене дуже надихнуло. Я застосовувала різні хитрощі на практиці, помічаючи невеликі результати.
Мамі справді ставало краще. Але потім все знову звалилося. Лікарі попереджали, що це можливо. Але я все одно не була готова до такого.
Одна жінка якось написала мені:
«Часом врятувати людину може лише віра в диво. Вірте так сильно, щоб воно неодмінно здійснилося!»
І я вірила, хоча іноді все ж таки опускала руки. Особливо важко було вислуховувати мамину лайку, коли вона знову не впізнавала нас. Мені здавалося, що ще трохи, і вона почне застосовувати силу, щоб вигнати мене з квартири.
Мама постійно кликала нашого тата, хотіла, щоб він повернувся. Але це було неможливо. Щодня я благала Бога про мамине спасіння, згадуючи слова тієї жінки з Інтернету. Незважаючи на всі старання, я практично втратила віру, поки одного разу у двері не постукав таємничий незнайомець.
На порозі стояв елегантно одягнений чоловік похилого віку з палицею в руках. Він виглядав трохи старше мами, проте поводився дуже жваво:
«Добрий день! Ви, мабуть, Оксана? Я випадково натрапив на ваш допис в Інтернеті, а адресу дізнався у вашого брата. Якщо ви не проти, я хотів би поговорити з вами. Справа стосується вашої матері».
Мама якраз спала, а чоловік виглядав дуже порядно. Тож я вирішила прийняти його. Від чаю він відмовився і відразу перейшов до справи:
«Мене звуть Валентин Вікторович, і багато років тому я спілкувався з вашою мамою. Точніше, у нас був роман. Обидвоє були ще юними, але вже тоді розуміли, що таке справжнє кохання».
Пазл у моїй голові почав складатися, і я продовжила слухати незнайомця із захватом: «Ми хотіли одружитися у 18 років, але раптово захворіла моя мама. Так сильно, що її довелося везти на лікування за кордон. Ніхто не знав, коли я зможу повернутися. У Штатах жили мої родичі, тому ми з мамою могли гостювати у них. Лікування розтягнулося на рік, і я зрозумів, що не хочу тримати Люду».
Виявилося, що чоловік так і не повернувся на батьківщину, а мама через 2 роки вийшла заміж за мого тата. Він поїхав до Америки 14 лютого, подарувавши матері на згадку обручку. І через стільки років він приїхав назад рівно того ж дня, у День святого Валентина.
Нещодавно Олексій Вікторович став удівцем: у його дружини були схожі з моєю мамою проблеми. Тому він перебував у тій групі і побачив мій допис. Він приїхав, щоб спробувати врятувати маму. Нагадати про себе.
Я не знаю, чи це приведе до чогось. Але віра в диво знову спалахнула в моїй душі. Коли ми закінчили розмову, моя мама якраз прокинулася й увійшла до кімнати. Побачивши Валентина Вікторовича, вона злякалася і сказала:
«Господи, Валік, невже це ти? Оксано, а я ж казала, що він повернеться!»
