Двоповерховий будиночок за містом, – година їзди з роботи. Перший поверх – дві кімнати: спальня господарів та кухня-вітальня. Другий поверх – дві кімнати для дітей.
Кухню вони називали улюбленою кімнатою. Вона була велика. Колись давно Валентин побачив фотографію у журналі та загорівся ідеєю. Величезна світла вітальня разом з кухнею.
В ній і гостей приймати можна, і телевізор дивитися, коли готуєш. А ще Валентину подобалося спостерігати, як готує дружина. Надія його підтримала, ідея сподобалась.
Коли настав час і з’явилися гроші на будівництво будинку, вони до пізньої ночі сиділи за малюнками, схемами, кресленнями.
Не професіонали у будівництві та дизайні, але впоралися, все з любов’ю зробили. Дещо довелося підправити у процесі, але вийшло все добре.
Усі зручності, вся техніка. Валентин сам усе підбирав. Краще один раз взяти дороге та якісне, ніж весь час міняти.
Маленький садок з яблунями та вишнями. Тиха вулиця, де всі знають один одного. Щасливе життя.
Все це було. Син виріс, поїхав. Єдиний, а хотіли ще й доньку. Валентин занедужав, після трьох років тяжкої хвороби його не стало. Надія тоді ще працювала, хоч була на пенсії.
Роботу довелося покинути. Вона хотіла виходити чоловіка, але так і не відвоювала його у старої з косою.
Син Ігор приїжджав рідко, у нього висока посада, кинути підлеглих не можна ні на хвилину. Збори, наради, планерки…
Надія сиділа на улюбленому місці покійного чоловіка. Панорама була хороша, видно все: кухонну зону, телевізор і вікно, яке відкривало вид на доріжку від воріт до будинку.
– Хотіли до старості разом, а ти залишив мене, – Надія іноді розмовляла із портретом чоловіка.
Смеркало, але Надія не вмикала верхнє світло. Вона пройшла до плити, увімкнула чайник. Дзвінок телефону відвернув її від сумних думок. Дзвонив син.
– Мамо, розмова є. Пів року скоро, спадок треба оформляти. Потрібно все обговорити, щоб іти до нотаріуса з готовим рішенням. Я приїду завтра, можу години на дві вирватися.
– Один?
– Звісно один.
– Я онуків давно не бачила, може, привезеш?
– У них заняття. Миколу та Дашу віддали на фігурне катання. Пропускати не можна. Все, чекай завтра.
Надія нічого не встигла відповісти синові. Приїде, й то вже свято. Пів року його не бачила.
***
Надія чекала на сина, він так і не сказав о котрій приїде. Зможе вирватися! Ось як тепер це називається. Чекала вранці, до обіду, але машина заїхала на подвір’я лише о п’ятій вечора.
Ігор вийшов і швидко подався до будинку. Надія спостерігала за ним у вікно. Бізнес-хода, порожні руки. Хоч би тортик до чаю прихопив. Без стуку зайшов до хати.
– Привіт, мамо. Часу мало, я швидко.
– Чай будеш? Чи перекусити що?
– Не треба нічого. Я не по чай приїхав. Нас із тобою двоє? Спадщину треба ділити навпіл. Хата стоїть пристойна, а мені зараз гроші потрібні.
– Якщо зараз вкластися в дітей, то потім вони грошей принесуть у десятки разів більше. Я на твою частку придивився невелику квартирку, ви ж раніше з батьком у місті жили.
– Напевно ти скучила за міським життям. Ми будемо ближче, зможеш і онуків бачити. Магазини поряд, лікарня. Ми відвідуватимемо частіше і ти зможеш до нас приходити. Мовчиш? Згодна?
– Ні. Нічого не вийде. Я обіцяла батькові наглядати за будинком.
– Мамо, це емоції! Треба жити сьогоденням. Проти ти, чи ні, – це вже не важливо. Квартиру я забронював, на будинок покупець є. Хочеш чи ні, – але половина тут моя.
– Помиляєшся.
– Це зараз не моя, але після вступу у спадок буде моя. Виріши сама, що важливіше, будинок, чи онуки. Вибір у тебе є, а от часу не лишилося. Заповіт батько не залишив? Значить навпіл.
– По закону ми з тобою маємо ділити лише половину майна батька. Тобі чверть дістається, а…
– Це по закону, але ж ти так не вчиниш? Я єдиний твій син. У тебе онуки. Часу мало на ці обговорення. Завтра приїде покупець дивитись будинок. Ти все покажи йому. Ціна хороша.
– Ні. Я ж сказала! Ні! Ти не даєш мені договорити!
– Ти хочеш віддати мені грошима мою половину?
– Ні!
– Чверть, ти віддаси мені чверть, але ж це мало!
– Я нічого тобі не віддам! Будинок повністю мій. Без заповіту. Батько одразу свою частку на мене переписав, коли захворів.
– Як це? Що? Але ж ти поділишся?
– Ні! Тобі краще поїхати.
– Поїхати? А як же твої онуки? Я сподівався на ці гроші! Лише час даремно втратив.
– Сподівався? А якби батько був живий? А мною ти командуєш, наче мені теж туди час! Думаєш я неписьменна стара? Закони не знаю!
– Тобі ми дали все, що змогли: освіту, гроші на перший внесок, першу машину тобі купили. Совість тільки дорогою загубилася. З’явився до матері за спадщиною? Їдь, бо грошей не буде, – будинок мій!
***
Син поїхав, а ось покупець наступного дня приїхав. Ігор забув йому зателефонувати, чи спеціально це зробив. Чоловік був дуже невдоволений, кричав на всю вулицю.
Надія розплакалася. Син не дзвонив, та вона й не чекала на його дзвінок. Надворі пішов дощ. Осінь. Надія знову згадувала щасливе життя.
Ігор приїхав за місяць без попередження. Надія сина не чекала, не готувалася. Заварні тістечка, ті самі. Надія їх дуже любила, а Валентин раніше її завжди балував. Син це знав.
– Мамо, вибач. Я тоді був на емоціях. З дружиною посварився через гроші. Їй все мало! Вона все це й вигадала, а я… Не треба було слухати її.
– Не такі наші діти талановиті. І взагалі фігурне катання небезпечне. Тепер вони на гімнастику ходять, але це все забаганки їхньої матері. Завари чай, будь ласка.
– Заварю.
– Я залишусь до завтра. На цвинтар разом сходимо.
– Добре, синку. Сходимо.
Після цього син став частіше приїжджати до матері. Майже завжди привозив тістечка, ті самі. Іноді приїжджав із дітьми.
Стало не так самотньо, тепло та затишно. Наче хтось повернув минуле, – не було лише Валентина…
Як кажуть, – все те добре, що добре закінчується…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
