– Тобі вже тридцять вісім, а ти так і не зрозуміла, заради чого живуть жінки, – глузливо промовила Наталя.
За столом на сімейному святі одразу стало тихо. Ірина спокійно поставила чашку на блюдце, підняла очі і спокійно запитала:
– І заради чого? Розкажи, якщо ти в нас така обізнана.
Наталя посміхнулася:
– Ну, як же? Жінки живуть заради сім’ї, чоловіка та дітей – у цьому наше призначення. А що в тебе? Ні чоловіка, ні дитини.
– Навіть хлопця нема. Щиро кажучи, я взагалі не розумію, навіщо так жити. Невже тобі подобається таке нудне та безглузде існування?
Іра у відповідь усміхнулася. Вона давно припинила ображатись на подібні розмови. Тепер вони її навіть бавили.
– А мені подобається таке життя. Мене в ньому абсолютно все влаштовує.
– Це поки що. Ти просто не зрозуміла, що таке сімейне щастя.
– Можливо, – Ірина знизала плечима. – Натомість я знаю, що таке спокій. У мене хороша робота, висока посада, власна квартира без іпотеки, дві відпустки на рік та жодного кредиту.
– Мої вечори та вихідні – тільки мої. Я сама вирішую, як їх провести. Мені не потрібно ні перед ким звітувати, а свою зарплату я витрачаю лише на себе.
– Хіба це життя? Кажу ж: це просто існування заради себе коханої!
– А хіба жити для себе злочин? – Ірина здивовано скинула брови.
– Ні, не злочин. Просто… якось порожньо, нецікаво.
Ірина поблажливо подивилася на невістку, а потім перевела погляд на брата.
Василь сидів мовчки. Він був похмурим і втомленим. На підлозі поруч із ним порпалися двоє їхніх синів-погодок, які голосно сперечалися через іграшку. А зі спальні долинав несамовитий плач молодшої доньки, яку намагалася заспокоїти одна з родичок.
Наталя теж виглядала виснаженою. Навіть косметика не могла приховати сліди постійного недосипання на її обличчі.
Помітивши все це, Ірина знову глянула на дружину брата і спокійно сказала:
– Якщо чесно, коли дивлюся на вас, то бачу один нескінченний стрес. Ви майже не спите, вам постійно бракує грошей.
– А ці сварки? Ви щодня зриваєтеся один на одного, і все через втому. Ні, це не для мене! Таке життя – не моя мрія і точно не моє призначення.
Обличчя Наталії миттєво змінилося.
– Ти нічого не розумієш! Це і є сім’я! Ось воно – справжнє життя! – випалила вона.
– Гаразд, коли ти так думаєш. Але такого життя я ніколи не хотіла.
Розмова між зовицею та невісткою завершилася холодно. Після напруженого сімейного застілля Іра вирішила, що тема її бездітності та незаміжжя нарешті закрита, але помилилася.
Через тиждень Василь подзвонив сестрі та попросив її:
– Іро, врятуй, будь ласка? Нам потрібно відлучитися лише на три години. Можна привезти до тебе дітей? Ненадовго обіцяю.
– Ну, якщо ненадовго, то привозь.
Попри натягнуті стосунки з невісткою, Іра щиро любила племінників і не заперечувала іноді посидіти з ними. Але через місяць прохання брата почали звучати майже щосуботи, а потім і в неділю, і навіть у свята.
– Ми з Наташею тільки в магазин сходимо.
– Нам терміново треба до лікаря поїхати.
– Нас друзі запросили на ювілей.
– Ми хочемо просто виспатися, – говорив Василь.
Ірина намагалася допомогти. Все-таки Вася був її рідним братом, а діти – її племінниками.
Але поступово вона помітила одну неприємну закономірність. Прохання посидіти з дітьми завжди виходили лише від Васі, а Наталя дзвонила лише в тих випадках, коли Іра відмовлялася.
– Тобі що, складно? Це ж лише на пару годин! – ображено процідила невістка.
А якщо Ірина таки погоджувалась після довгих умовлянь, Наталя навіть не дякувала їй. Наче так і мало бути. Неначе доглядати за трьома маленькими племінниками – святий обов’язок тітки.
Якось Іра відчинила двері і побачила на майданчику брата з невісткою, трьох дітей та величезний пакет із речами.
– Привіт, Ірко! Придивись за дітками, будь ласка. Ми до вечора. Позаріз треба!
– Зачекайте… Хто сказав, що я сьогодні можу? – здивувалася Ірина.
Наталя здивовано підійняла брови:
– Ну, ти все одно вдома сидиш. І в тебе немає жодних справ.
– З чого ти це вирішила? – Ірина навіть розгубилася.
– Та кинь! Ти ж одна живеш: ні дітей, ні чоловіка. Що тобі ще робити у вихідний?
Слова невістки неприємно дряпнули по нервах.
– Я не можу! У мене плани на сьогодні! – Вигукнула Ірина.
– Казав же, треба було спочатку зателефонувати… – похмуро пробурмотів Вася, легенько штовхнувши дружину в бік.
Ірині стало шкода брата.
– Гаразд, так і бути. Але це востаннє, коли ви залишаєте дітей без попередження!
– Дякую, сестричка! – радісно вигукнув Василь.
Попри цю домовленість, брат із невісткою ще не раз з’являлися в Ірини на порозі без жодного повідомлення. І щоразу вона погоджувалась посидіти з племінниками, наступаючи собі на горло. Але останньою краплею стали травневі свята.
За кілька днів до вихідних Ірина домовилась із друзями про відпочинок за містом. Її сумки вже стояли біля дверей, коли несподівано пролунав дзвінок.
На порозі знову стояли брат, Наталя та троє племінників.
– Чудово! Встигли! – зраділа невістка. – Ми до завтра. В село до моєї сестри їдемо. Дітям там не місце, тож залишимо їх у тебе.
– Що, вибачте? – здивувалася Іра.
– Кажу, що нам на весілля двоюрідної сестри потрібно, – повторила Наталя.
– А мене хтось питав, чи можу я в ці дні доглядати дітей? – насупившись, спитала Ірина.
Наталя іронічно засміялася:
– Та що ти знову незадоволена? Тобі ж тільки на радість із ними возитися.
– З чого ти взяла?! – Огризнулася Іра.
– З того, що своїх дітей не маєш і, напевно, вже ніколи не буде. От і відчуєш, що таке справжня родина та веселі вихідні.
Ірина кілька секунд свердлила поглядом Наталю, а потім запитала:
– Ти справді вважаєш, що надаєш мені послугу?
– Звичайно! Інакше сиділа б одна в чотирьох стінах усі свята.
– Ні, не сиділа б! – похитала головою вона. – Я ж вільна жінка, та ти й сама про це знаєш. У мене купа друзів, які постійно звуть мене відпочивати. Ось і сьогодні вони покликали мене до себе.
Ірина відчинила двері ширше, але не для того, щоб впустити гостей, а щоб витягти у під’їзд дві великі сумки. Потім вона замкнула квартиру на замок і вже рушила до сходів, як почула здивований вигук Наталії.
– Що таке? Що ти робиш?
– Їду на турбазу, як і планувала! – кинула Іра.
– Яка ж ти егоїстка! Та ти просто…
– Все, годі! – Ірина вперше грубо перервала братову дружину. – Більше нічого не хочу чути! Я живу тим життям, яке сама вибрала!
Вона подивилася на племінників, потім знову на Васю та невістку:
– Це ви мріяли про велику родину. Ви казали, що діти – це щастя. Розповідали, що життя без них безглузде. То чому тепер ви так відчайдушно намагаєтеся їх позбутися і влаштувати собі вихідний за мій рахунок?
Василь опустив очі, а Наталя спалахнула:
– Ти просто нікого не любиш! Так і скажи, а не прикривайся друзями!
– Люблю! – вигукнула Іра. – Люблю себе та своє життя! Люблю свою свободу, зрештою!
– Гаразд! Подивимося, хто тобі на старості склянку води принесе! – зарозуміло кинула невістка.
– Смішно. Ти щоразу говориш про цю склянку, – зненацька посміхнулася Ірина.
– Бо це правда! – випалила Наталя.
– Якщо це правда, тоді дай відповідь на одне запитання: коли ти востаннє відвідувала свою маму? Адже вона живе одна в іншому місті, правда? Здається, ви були в неї минулого літа? А може, позаминулим… Хоча ні, мабуть, років із п’ять тому!
Наталя спалахнула ще сильніше:
– Це інше! В нас діти! Нам ніколи!
– Правда? А їхати на весілля до двоюрідної сестри у вас час знайшовся! Як і на походи по магазинах, до лікарів, на ювілеї. Тобі не здається, що ти вже зовсім забрехалася? Говориш про склянку води, а сама літню маму не відвідуєш.
Наталя промовчала. Заперечити їй було нічого – Іра потрапила в саму крапку.
– Гаразд, мені час, – сказала зовиця, порушивши тишу в під’їзді. Вона розвернулась і знову попрямувала до сходів.
– Хороших свят! І подумайте про те, що я сказала, – кинула жінка на прощання.
Після цього родичі не раз обговорювали між собою, якою безсердечною стала Ірина. Вони шепотілися, що висока посада та гроші зіпсували її.
Що самотність зробила жінку холодною та розважливою, і в майбутньому вона неодмінно пошкодує про свій вибір, але буде вже пізно.
Але Ірина вважала, що наявність дітей зовсім не гарантія того, що на старості тобі хтось допоможе. Адже є й такі люди, як Наталя, які з вражаючою спритністю знаходять сотню причин, аби не приїжджати до рідної матері…
Як ви вважаєте, я слушно міркую? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
