Коли зять запропонував поєднати квартири, Віра зраділа. Безглуздішою за цю радість у її житті нічого не було.
Борис говорив гарно. Він взагалі все робив гарно, входив у кімнату, вішав своє важке пальто на гачок у передпокої, сідав за стіл, складав руки та починав пояснювати. Говорив тихо, з паузами, ніби кожне слово зважував на невидимих терезах.
– Віро Сергіївно, ну подумайте самі, у вас двокімнатна, у нас однушка. Зробимо трикімнатну квартиру, житимемо разом. Дарії буде спокійніше, вам не самотньо, мені зручно.
Віра почала міркувати. Вона завжди думала довго, докладно, загинаючи пальці: плюс, мінус, плюс. А потім погодилася швидко, за один вечір, бо Дарія попросила.
Усе зробили до жовтня. Двушка Віри з ремонтом, з новими кахлями у ванній пішла легко. Слідом продали однушку Бориса та Дарії. Купили трикімнатну, причому документами займався зять.
Сестра Вері, Люба, її ще попереджала:
– Це серйозно, займайся документами сама, убезпеч себе.
Але Віра відмахнулась. Дочка ж.
***
Після переїзду Віра потихеньку почала обживатися на рівному місці. Повісила штори, розставила каструлі у шафці, під’єднала пральну машину, яку купила на свої. Холодильник вона купувала теж на свої.
Мікрохвильова піч, електричний чайник, набір рушників, мамин сервіз з волошками – вона привезла все.
Борис привіз пальта. Ну і Дар’ю, звісно. Дарія приїхала з двома сумками й помітила:
– Як добре, що ми тепер разом.
Віра посміхнулася широко, по-справжньому. Вона також була рада. Хоча… раз у раз її гриз такий собі черв’ячок сумніву, і вона думала, а чи варто було… А може, Люба має рацію…
Але вона тут же відмахувалася, все вже зроблено, що тепер уже воду в ступі товкти? Люба, як дізналася, що квартира записана на зятя, ойкнула:
– Ну ти частку хоч вимагай собі!
Віра заїкнулася про частку, Борис пообіцяв. Більше вони цієї теми не порушували.
До зими стало зрозуміло, що «разом» – поняття розтяжне. Борис переставив меблі. Не попередив, просто одного разу Віра повернулася з роботи та побачила, що все по-іншому.
– Так зручніше, – пояснив Борис.
Віра воліла промовчати. Лягла, накрилася ковдрою і незабаром заснула.
***
Навесні Борис освоївся остаточно. Креми Віри та щітка у ванній поступилися місцем набору для гоління. Віра переставила свої речі на пральну машинку.
Він робив ще й багато іншого, і Віра думала, що її потихеньку виживають. Але звично відмахувалась: здалося, і все тут.
А потім він привів гостей. Не попередив, просто подзвонив у домофон, і за пів години на кухні сиділи четверо: його приятель із дружиною та двоє колег.
Віра якраз прийшла зі зміни.
– Дашо, організуй нам поїсти, – кинув Борис, не дивлячись на Віру.
Дарія заметушилась, нарізала ковбасу, дістала з холодильника Віри квашену капусту, її салат… Віра мовчки одягла фартух і поставила чайник.
А потім почула, як Борис показує гостям квартиру.
– Ось наша з Дашею спальня, – гудів його задоволений голос, – тут вітальня. А це… Ну, поки що тут теща, але ми плануємо дитячу.
Він говорив зі значенням, зі звичною паузою перед «тещею». Ні імені, ні «Віра Сергіївна». Теща. Тимчасова перешкода на шляху до мети.
– А холодильник мій, – зауважила Віра, коли всі знову сіли за стіл.
Всі обернулися, Борис замовк.
– І плита. І стіл, за яким сидите. І чайник, з якого я вам зараз наливаю чай, – продовжила вона. – І «вашу з Дашею» квартиру ми купували разом. Я продала двушку, а ви однушку. Було таке, га, Борисе?
Гості переглянулись, Дарія насупилася. Борис усміхнувся:
– Ну що ви, Віро Сергіївно, гості ж у хаті. Ну чого ви починаєте…
Гості пішли швидко. Дочка мила посуд і похмуро мовчала. Борис підійшов до Віри ввечері, коли Дарія заснула, і промовив:
– Нам треба щось вирішувати. Так жити не можна.
Віра кивнула. Звісно, не можна.
Того вечора вона диміла на балконі, хоч кинула давно, і згадувала сусіда Анатолія на колишній адресі. Він жив один, дружину він втратив, а діти виштовхнули його з двушки в однушку.
Вони з Анатолієм тепло спілкувалися і часто зідзвонювалися.
***
Через кілька днів Борис підійшов до Віри.
– Ми з Дашею поговорили, – почав він, кивнувши на дружину, яка сиділа поряд. – Нам потрібен простір. Молода сім’я, самі розумієте. Ми вам знайшли кімнату, недорого, поряд із вашою їдальнею. Переїдете туди спокійненько, і все буде гаразд.
Віра подивилася на дочку. Дар’я мовчала, вона навіть очей не підвела.
– Дашо, – сказала Віра. – Це й твоє рішення?
– Мамо, ну… – Дарія облизнула губи. – Нам справді тісно.
Віра кивнула. Встала. Пішла до своєї кімнати та сіла на стілець біля вікна. За вікном виднівся двір, гойдалка, ліхтар. Усе, як завжди. Тільки рука лежала на коліні та дрібно тремтіла.
Вночі Віра лежала без сну. А під ранок пішла на кухню попити води та почула голос Бориса з балкона. Говорив він тихо, але балконні двері були старі, фанерні, чути було кожне слово.
– Ні, ну а чого тягнути. Тещу виселимо, нормальну спальню зробимо, давно пора. Квартира на мені записана, а вона взагалі ніхто юридично. У жодному папірці. Краса.
Віра тихо сполоснула склянку і пішла до себе.
Через тиждень Борис та Дарія поїхали у вихідні до друзів за місто. Вже на порозі Борис сухо мовив:
– Ви поки що подумайте про кімнату, я адресу залишив.
Віра подумала. І вирішила, що поїде у передмістя до сестри. Та давно овдовіла і жила у двоповерховому будинку, якого їй, за її словами, було забагато.
Вона зателефонувала до Анатолія. Він приїхав із Юрком, сусідом, на його газелі. Швидко завантажили всі меблі: холодильник, куплений на її гроші, пральну машинку, мікрохвильову піч, чайник, каструлі, сковорідки, ножі, рушники…
Мамин сервіз з волошки. Віра зняла штори, склала постільну білизну, скотила килимок.
Теку з чеками на побутову техніку вона залишила на підвіконні, розкриту, щоб усе було видно та зрозуміло. Перед тим як сісти в машину, Віра обернулася на вікна.
Похмурі, без штор вони дивилися на неї, як порожні очниці. Анатолій поклав їй руку на плече і мовив:
– Поїхали, Віро. Досить.
Вона сіла в кабіну, зачинила двері й видихнула:
– Поїхали.
Анатолій привіз її до Люби. Сестра поохала-поахала, звичайно ж, але прийняла Віру і пожаліла.
***
Через кілька місяців Віра зняла однушку через дорогу від своєї їдальні. Маленьку, з низькими стелями та батареєю, яка гріла лише наполовину. Мамин сервіз стояв у кухонній шафі, холодильник гудів звично, на вікні висіли її штори.
Дарія не подзвонила. Жодного разу. Люба від когось дізналася, що вони купили дешеві меблі та жили далі. Борис сердився, розповідав усім, що теща обікрала їх.
– Ти не хвилюйся, у це ніхто не вірить, – заспокоювала Віру сестра, – а Дашка… Ну, вона подзвонить. Коли порозумнішає.
– Я не переживаю, – зітхнула Віра.
Вона ходила на роботу, а ввечері поверталася до своєї маленької однушки, де ніхто не переставляв меблі, не встановлював своїх порядків. Тяжко і тісно, проте тихо.
Але все частіше її відвідувала думка, що ця несправедливість з квартирою мусить мати продовження.
Вона консультувалася з юристом, і той її запевнив, якщо подати до суду, то “люблячі дітки” змушені будуть повернути їй гроші за її двушку. Покупці переказували гроші за квартиру на її рахунок. Вона поки що вагається, – дочка ж…
Можливо хтось дасть слушну пораду? Як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
