Поки була в Польщі, покохала іншого чоловіка, тепер не знаю, як сказати про це сім’ї

Моя історія проста та банальна до неможливості. Я вийшла заміж у 20 років. Він був моїм сусідом, ми товаришували з часів школи. Тоді мені здавалося, що він — моє кохання на все життя. У нас народилася дитина одразу після весілля.

Поки я займалася дитиною, не було часу думати про своє життя. Але пізніше я почала розуміти, що зовсім не люблю чоловіка. Він непоганий чоловік, але мені з ним навіть говорити нема про що.

При цьому почуття відповідальності не давало мені просто втекти від нього. До того ж не було куди йти з дитиною. Тоді я вирішила, що краще спокійна рутина, ніж невідомість.

Все йшло своєю чергою. Син виріс і одружився. Вони переїхали на орендовану квартиру. І ми із чоловіком залишилися зовсім одні. А невдовзі після цього почалася війна. Я без роботи.

Коли всі почали виїжджати за кордон, я вирішила їхати. Подумала, що нема чого сидіти тут і чекати кращих часів. Адже роботу знайти буде непросто. Чоловікові я так і сказала. Він погодився, що мені краще виїхати.

Завдяки своїй знайомій я одразу знайшла роботу у Польщі. Спочатку багато працювала, ходила у дві зміни. Відсилала гроші чоловікові та синові. Чоловік був задоволений, адже гроші виходили непогані. Назад він мене жодного разу не кликав.

Через кілька місяців життя там я зустріла одного чоловіка. Ми випадково зустрілися та заговорили. Знаєте, то була якась миттєва іскра. У нас із ним закрутився такий роман… У житті я ніколи не відчувала таких емоцій.

Останні півроку я тримала свій роман потай від усіх. Але нещодавно Ян сказав, щоб я розлучилася з чоловіком. Він запропонував мені вийти за нього заміж.

Я багато думала про все це. Мені стало ясно, що я втекла за кордон від чоловіка та обридлої рутини. І мені зовсім не хочеться туди повертатись. Мені подобається це життя. Адже людина, яку я люблю, хоче одружитися зі мною. Я б навіть дитину йому народила, адже мені лише трохи більше сорока.

І я поїхала додому, щоб розповісти сім’ї. Тут уже тиждень. За цей час я й десятка слів не сказала. Дуже складно говорити, повідомляти якісь такі звістки. Хочу сказати правду, але не хочеться нікого поранити.

Та й що вони скажуть? Що на старості років я збожеволіла. Як мені про все сказати? І чи варто взагалі? Може, не йти на поводу у бажань, а продовжувати триматися за сім’ю?

 

You cannot copy content of this page