Поки мій коханий на фронті, батько надумав видавати мене заміж

Пишу і плачу. Хіба таке може бути взагалі? Скільки болю вже принесла ця війна, але мої батьки вирішили мені ще додати страждань.

Коли Діма йшов на фронт я ні на секунду не допускала думок про погане. Його щира посмішка, його впевненість. Поруч із Дімою я вірила, що з ним нічогісінько не може статися. До того моменту, як я не втратила із ним зв’язок.

Вже більш ніж два місяці, як його немає ні серед загиблих, ні серед полонених. Шукаю усіма силами, ледь не щодня говорю із волонтерами та представниками від Збройних Сил.

Я думаю, точніше сподіваюся, що він просто виконує якесь дуже відповідальне завдання під прикриттям, а тому ніяк не може дати про себе знати рідним.

Мої батьки мовчать, тільки головами хитають, ніби “як же так”. Але вони ніби не розуміють мене, не можуть нормально підтримати в такий момент. Я знаю, що Діма живий і здоровий. Але моя мати якось дозволила собі спитати:

“А раптом ні, що якщо ні?”.

Єдина людина, яка мене зараз добре розуміє, це матір Діми. Я до неї приходжу, вона завжди мені всміхається, не знаю тільки де сили бере. Можемо сидіти годинами, говорити, який же він у нас…

І плакати можемо двоє, вона єдина людина поруч, якій дійсно шкода. Я знаю, її біль не порівняти із моїм. Син, єдина дитина, як же це страшно. Поскоріше б хороші новини!

Батько вчора заговорив зі мною, каже що мені час іти заміж. Діма за його словами чотири роки ходив-ходив, а віз і нині там. А ще батько говорить, що так буде легше і на краще мені.

Тато навіть говорив з, як йому хочеться вірити, майбутніми сватами. Всі погоджуються. Мені у чоловіки підібрали мого ж однокласника і хорошого друга.

Кричу батькам, що не бувати цьому! Мати хитає головою, каже батькові:

“Мабуть, ще зарано, не варто поспішати”.

А батько їй тихесенько:

“Ні, зараз саме час. От якраз зараз і саме час”.

You cannot copy content of this page