Коли ми брали шлюб, чоловік подарував мені багато прикрас окрім обручки. І майже кожне свято дарував щось нове. За 7 років назбиралася гідна колекція золотих прикрас з коштовним та напівкоштовним камінням.
Я завжди полюбляла вдягати його подарунки наборами. Є сережки і каблучка з голубим каменем, як мої очі. Є золоті сережки з перлинами і браслет із золота до них. Вже, якщо чесно, всю колекцію по пам’яті не перелічити.
Коли 24 лютого ми прокинулися вранці і сідали в автівку, то я забрала тільки документи і валюту. Трішки теплого одягу, воду. Вже в дорозі згадала про свою скарбничку. Сумно, але плакати не стала, люди гинуть, які вже сережки…
Чоловік поселив мене у якомусь пансіонаті, це було безкоштовно і поруч були такі ж налякані жіночки, як і я. Багато хто з дітками. Чоловік вмовляв мене перетнути кордон, навіть благав. Казав, що так би йому було спокійніше. А потім поїхав на фронт.
Ні, не одразу. Спочатку він повернувся до Києва, пішов у тероборону. Коли орки відступили з Київщини та Чернігівщини, його забрали на навчання. А у квітні він був прийнятий до лав ЗСУ.
Важко. Ніхто не зрозуміє з тих, у кого чоловік (чи брат, чи батько) не на фронті. Серце крається. Я тут потоваришувала з дівчиною, ми згодом разом орендували квартиру, щоб не займати безкоштовного житла. Люди з-під обстрілів їдуть, а що нам киянам, не так вже і важко.
У травні місяці багато людей повернулося у Київ. Серед них моя сусідка Даша. Скільки ми з нею пляшок вина випили за часи нашого “сусідствування”. От тільки чоловіки десь чимся своїм зайняті, то ми вже… Ріжемо сир, натираємо келихи. Люблю це дівча, як сестру.
Коли я зрозуміла, що вона вже вдома, я попросила зайти в квартиру. Подивитися, особливо може кухню, раптом чоловік щось лишив. Ну і подумалось мені, може б варто забрати коштовності. Не знаю чи повернуся в Київ, чи буде нагода. Попросила Дашку вибрати усе зі скриньки, що є коштовного, спакувати і на Нову Пошту.
Вона зі спальні надіслала мені фото, чи це воно? Там були мої набори, також рідкісні сережки-пелюстки, вони там єдині зі справжніми діамантами. Даша закинула все на Нову Пошту за пару днів. Я відстежувала відправлення. Нарешті за 5 днів воно було у мене.
Розібравши пакунок, я була шокована. Подзвонила сусідці, почала питати, чи вона відправила усе. Також питала, скільки саме було прикрас і яких саме. Вона почала говорити, що не пам’ятає вже та й майже тиждень минув.
Я поставила питання стосовно сережок-пелюсток. Вона казала, що не пам’ятає такої прикраси. Я це собі відмітила, бо їх вже дуже добре видно на фото з квартири.
Загалом з моїх прикрас сім до відділення не доїхали. Це досить велика сумма тисяч гривень, а як подарунки чоловіка, який щодня ризикує життям на фронті, то взагалі безцінні.
Починаю шкодувати, що запросила Дашу сама зайти і сказала, що і де лежить. Вона наполягає, що відправила усе, а що я можу довести та і навіщо? Ніби вона щось мені поверне. Вона напевне мого повернення у Київ і не чекає.
Ось така вона дружба під час війни: кожна сама за себе і виживання понад усе!
