Хочу поділитися з вами історією про своє нав’язливе почуття обов’язків перед собою.
Мені 19 років, я навчаюся на третьому курсі та працюю, у 17 років переїхала до іншого міста і живу одна. Уточнюю ці подробиці, бо, як на мене, саме вони й вплинули на таке ставлення до себе.
Я намагаюся якомога багато подорожувати, бути активною студенткою, іноді ходжу до спортзалу, робота у мене ввечері. Я зіткнулася з тим, що постійно вимагаю від себе якоїсь дії. Якщо у мене є вихідний я доходжу до параної та змушую себе вийти з дому до вечора і кудись їхати, тільки щоб не перебувати в пасивному стані, тому що за нього я відчуваю провину. Я не знаю як це пояснити.
Коли в мене вихідний, мені обов’язково треба рано встати, зібрати речі та швидко вирішити, куди я повинна виїхати. За кожен день вдома я лаю себе в лінощі й марнотратстві життя. Я десь на підсвідомому рівні розумію, що бути вдома і нічого не робити у свій вихідний нормально, але насправді мені не спокійно. Коли у мене відпустка, я розписую кожен день практично по годинах (подорожую теж одна).
Я довго думала, можливо, це через те, що мене дуже травмує моя самота, а як психологічний захист з’являється бажання постійно щось робити. Я постійно намагаюся змінити локацію, побачити людей і відчути спілкування.
Мені нема з ким поділитися тим, як я живу, про що думаю, чого хочу, з батьками контакту немає, родичів немає. Доходить до того, що я можу вийти в парк, галерею, набережну, бібліотеку чи магазин і бути там до вечора, і в такому разі я захищаю цей день, як не даремно проведений.
Мені цікаво послухати вашу думку. Можливо, хтось із таким стикався? І що робити у такому разі?
Дуже дякую, що прочитали мою історію.
