– Мамо, а навіщо він сюди ходить? – насупилась Аріна.
– Ну, він приходить у гості. Він же мій друг. Твої ж друзі приходять до нас у гості, а дядько Сашко – мій друг, – відповіла мама, розставляючи тарілки. – А чим він тобі не подобається?
Сьогодні вона скликала рідню на свій тридцять шостий День народження. Рідню, подружок і… дядька Сашка, до якого Аріна поки що ставилася насторожено.
Ну, а правда – навіщо він сюди ходить? Аріна живе з мамою, до них зрідка заходить бабуся чи тітка, рідше – подруги мами. Така жіноча компанія.
Але з недавніх пір на горизонті почав миготіти дядько Сашко, мамин однокласник, який колись після її відмови вийти за нього, полетів працювати за океан, а нещодавно повернувся, і, як Аріна зрозуміла по шушуканню мами та її подружок, часу даремно не гаяв.
А Аріна дядька Сашка не жалувала.
– Він незнайомий, – відповіла Аріна.
– Ну, щоб незнайома людина стала знайомою, з нею треба поговорити, потоваришувати, – усміхалася мама. – Чому ти не хочеш?
– Просто… – задумалася Аріна, – Просто не хочу. Хіба нам погано вдвох?
У цьому й криється причина її нелюбові. Аріні поки що не п’ятнадцять, але вже й не два роки, щоб не розуміти, що дядькові Саші подобається її мама, а мамі – дядько Сашко. Потім вони з’їдуться, дядько Сашко залишиться у них назавжди й більше не буде так добре, як зараз.
– Нам добре, – сказала мама. – Але чому з дядьком Сашком має стати гірше?
– Він мене ображатиме.
– Не буде, – заявила мама, – Я з Сашком з дитинства знайома. Він і мухи не скривдить. Не буде він тебе ображати.
– Буде.
– З чого ти це взяла? – мама напала на слід.
З Аріни взяли присягу, що вона мамі не розповість, але маленька дитина і “не розповім мамі” – це несумісні поняття.
– Бабуся каже, що, коли ви одружитесь, дядько Сашко захоче, щоб у вас були рідні діти, а я заважатиму, і ви здасте мене в дитячий будинок. Мамо, я не хочу в дитячий будинок!
Переконавши Аріну, що ніхто від неї не відмовиться, Ліза дочекалася своєї матері й провела виховну бесіду вже з нею, щоправда, менш ефективну.
– Навіщо ти Аріну дитячим будинком лякаєш? – Напирала Ліза. – Навіщо таке дитині говорити? Що я приведу мужика, у нас будуть інші діти, а її ми виженемо! Мамо, ти взагалі розумієш, що несеш?
– Я розумію! – совість у Тамари Олександрівни не прокинулася. – Це ти не розумієш! Тобі мало історії з Олегом? Де він зараз?
– Далеко! І про дитину навіть не думає. Хочеш повторення? Займися справою, Аріну виховуй, а мужиків сюди приводити не смій!
– Моя квартира! Що хочу, те й роблю, – відповіла Ліза.
– Мені то що? Роби. Тільки потім не скаржся, коли будеш одна вже двох чи трьох дітей підіймати. Я, як розлучилася, про гулянки й не думала, я вас виховувала. А в кого ти така недолуга – я не розумію!
– Недолуга? Мамо, це мої перші серйозні стосунки за п’ять років!
– Та пізно вже про стосунки думати! Про дитину подумай!
Слова не отримали потрібної дії, і Ліза не прогнала Сашка. Щоправда, тепер її мама та сестра на свята не з’являлися, ну та й не сильно вона сумувала. Зате Сашко приходив часто, і Аріна від нього вже не сахалася.
– Мамо, вона не їде… – принесла Аріна свою іграшкову машинку з пультом.
– Батарейки треба поміняти, – сказала мама, а сама мило посміхалася Сашкові. Сашко аж зніяковів.
– Міняла…
– Давай я подивлюся, – запропонував Сашко, заговоривши безпосередньо з Аріною. Оскільки дівчинка його побоювалася, всі розмови, подарунки тощо, проходили через Лізу, а тут він ризикнув і не прогадав.
Аріна простягла йому іграшку.
– Впораєтеся? – по-діловому, якось по-дорослому спитала вона.
– Не підведу, – підморгнув він.
І Сашкові вдалося зайняти своє місце під сонцем. Аріна перестала коситися на нього з підозрою, що він ось-ось вмовить маму віддати її до дитячого будинку, і почала довіряти.
Сашко не намагався купити її схвалення, задаровуючи дорогими подарунками, не намагався навмисне їй догодити, дозволяючи дивитися пізно ввечері мультики, або пригощаючи шоколадом, від якого у неї висип.
Він допомагав, грався з нею, як з рідною, брав на прогулянки, і незабаром Аріна взагалі не розуміла, як вони без нього жили.
– Куди ходили? В аквапарк? І навіщо це? Такі гроші витрачати, щоб у воді поплавати. Не розумію. І ти, Аріно, губу не розкочуй.
– Ненадовго це, – додавала бабуся свою ложку дьогтю у їхні вже дуже рідкісні зустрічі. – Награється він у батька – і поставить твоїй матері ультиматум – він, чи ти. Там свої діти в них підуть… Ти кому будеш потрібна? Тільки мені, мабуть.
Щоразу Аріна залишала бабусю в сльозах, і мама вважала, що таке спілкування дитині точно не потрібно.
Бабуся тепер була в їхньому житті виключно в телефонних дзвінках, та й то під наглядом мами.
А дядько Сашко залишився назовсім.
Жили вони дружною сім’єю до того, як Аріні виповнилося одинадцять років. І жили б і жили, але не стало мами. Трагічна випадковість, ніхто б і подумати не міг.
Аріна не переставала плакати, з кімнати не виходила, а замість співчуття чула від тітки з бабусею лише нагадування, що вона тепер сирота. Ну, пошкодувати її вони намагалися, але виходило у них огидно.
– Батька немає, матері немає … Як ти тепер … – Зітхала тітка, поки Аріна тільки сильніше заходилася в риданнях. – Поплач, поплач – полегшає, може. Мама-то твоя вже не повернеться. Коли її речі розбиратимемо?
А бабуся говорила про Сашка так, наче його тут не було.
– Речі почекають. Постояльця гнати треба! Чого він до чужої квартири придивляється? – Бабуся ніби взагалі не втрачала доньку і нічого не відчувала.
– Тиняється тут! Ось що йому треба? І так задарма у квартирі Лізи жив, так все йому мало. Ти, Аріно, одразу про нього забудь, він далі в батька не гратиме.
Звісно, почалися розмови про опіку. І бабусі, і тітці запропонували забрати Аріну до себе, але обидві згадали, що ніяк не можуть.
У бабусі здоров’я не дозволяє. У тітки – троє своїх, до речі, набагато улюбленіших для бабусі онуків. Навіщо їй Аріна?
– Ви казали, що дядько Сашко мене в дитячий будинок відправить! А до дитячого будинку мене відправляєте ви! – Вигукнула Аріна, коли зрозуміла, що ніхто з родичів не виявив бажання її удочерити.
– Аріно, ніхто від тебе не відмовляється, – сюсюкала бабуся. – Повір, так для всіх буде краще. Ось як ти житимеш зі мною? Я ходжу важко, пенсія у мене маленька.
– У тітки твоєї троє дітей у двокімнатній квартирі. Тобі там спокою не бачити, навіть ліжко нема куди поставити. Ось якби твою квартиру можна було продати, але опіка не дозволить, ми дізнавалися …
– Хіба ти хочеш жити з бабою, що вічно хворіє, або з тіткою, у якої вдома тільки стоячи спати можна? Ми інтернаті тобі підберемо, там буде добре, спокійно, ровесники знову ж таки…
Нікого в Аріни не лишилося. Тільки дядько Сашко заговорював з нею не про інтернат, а все намагався запитати, як вона почувається, але вона постійно закривалася від нього. Навіщо ці ввічливі реверанси? Незабаром він знайде собі житло і прощавай.
Але дядько Сашко пішов у опіку. Важко йому це далося, важко і довго, Аріна встигла навіть у дитячому будинку пожити, але незабаром він домігся того, щоб узяти її під опіку, а потім і вдочерити. Засмучувався лише про одне:
– Якби я тебе взяв за дочку, коли ще твоя мама була жива, то нічого б цього не було! Але маємо, те, що маємо!Тепер у нас неодмінно все буде добре…
Ось така сумна, але правдива історія! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
