Він спитав про квадратні метри між гарячим та десертом, я тоді ще подумала: ну бувають же такі чоловіки, які не вміють розмовляти, от і питають будь-що.
***
Жанна мене вмовляла пів року. Вона взагалі вважала, що жінка без чоловіка після сорока п’яти – це якийсь діагноз, який треба терміново лікувати.
– Спробуй, – казала вона, – ну що ти втрачаєш? Донька поїхала вчитися, ти одна у квартирі з кактусом та серіалами, це ж не життя, Ларо!
Я відповідала, що кактус не хропе, не розкидає шкарпетки та не їсть мій йогурт із холодильника. Але Жанна не здавалася, і одного разу я здалася.
У додатку для знайомств я натрапила на Микиту, рієлтора з Черкас. На фотографії він виглядав худим, трохи незграбним, з рідким світлим волоссям і у витягнутому светрі.
Руки на фото були великі, грубі, ніби він не продає квартири, а цеглу кладе. Писав грамотно, без помилок, без вульгарностей. Запитував, яку музику слухаю, чи люблю готувати. Я розслабилася. Даремно, звичайно.
***
Ми зустрілися у кафе біля метро після роботи. Микита прийшов вчасно, замовив мені капучино, навіть стілець відсунув. Я сиділа навпроти, моргала частіше від хвилювання, смикала шарф на шиї.
Звичайно, нервувала. Перше побачення за стільки років, що донька встигла вирости та виїхати.
Розмова йшла нормально, доки не дійшла до квартирного питання. Втім, Микита до нього підбирався здалеку, як досвідчений продавець. Спочатку спитав, у якому районі живу. Потім – чи далеко від метро. Потім – на якому поверсі.
– А квартира в тебе яка? Однушка, двушка? – Запитав він, помішуючи каву.
Я відповіла, що однушка. Маленька, але моя.
Ось тут сталося цікаве. Він не змінився в обличчі, ні. Продовжував усміхатися, помішувати каву, кивати.
Але щось у ньому згасло, як лампочка у під’їзді: секунду тому горіла, а тепер темно. Погляд став розсіяним, питання коротшими, паузи довшими. Він глянув на годинник.
Треба сказати, я тоді не одразу зрозуміла, що сталося. Подумала, що втомився, може, важкий день. Але щось закрутило, тихо, як стара мозоль.
– А у тебе яка? – Запитала я.
Микита кашлянув, потер долонею потилицю, як роблять мужики, коли не хочуть відповідати.
– Я зараз із мамою живу, тимчасово. Після розлучення. Продав свою, гроші дружині віддав.
Ось так. Рієлтор без квартири. Запитує у жінки метраж, а сам на розкладачці у мами. Я могла б засміятись, але не стала.
Здалося, що йому й справді важко спілкуватися. Може, просто запитав. Ми допили каву, він провів мене до метро. На прощання посміхнувся, махнув рукою.
За сусіднім столиком, доки ми сиділи, була пара. Жінка розповідала щось смішне, чоловік дивився на неї, не відриваючись і мовчки слухав. Жодного разу не дістав телефон.
Я помітила це мигцем уже перед виходом. Подумала: ну буває по-різному.
Жанна подзвонила наступного дня.
– Ну як? Нормальний хоч?
– Нормальний, – сказала я. – Тільки питав, яка в мене квартира.
– Ну і що, – відповіла Жанна. – Чоловік практичний. Головне – не любитель міцного.
Я промовчала. Жанна додала:
– Знаєш, у Свєтки, ну, з бухгалтерії, пам’ятаєш? Вона вийшла за одного, такого тихого, скромного. За пів року переписав її квартиру на себе і поїхав. Свєтка потім ходила з таким обличчям, начебто в неї золоті злитки з рук вкрали.
– Це ти мені до чого? – Запитала я.
– Ні до чого. Просто розповідаю.
Я хотіла сказати, що Микита не такий, але слова не знайшлися.
Микита написав увечері:
– Вибач, якщо питання були грубуватими. Професійна звичка, весь час до конкретики тягне. Давай зустрінемося ще раз?
Я погодилась.
На друге побачення Микита прийшов із букетом. Маленьким, кілька гвоздик, але таки букет. Сіли у тому ж кафе, замовили салат та гаряче.
Він був веселий, розповідав про клієнтів, як одна бабуся продавала кімнату у малосімейці та вимагала, щоб покупець пообіцяв годувати її кота.
Я сміялася, і мені стало здаватися, що перше побачення мені приснилося.
Але потім він спитав:
– А машина в тебе є?
Я похитала головою.
– А дача?
– Ні.
– А дочка у тебе де зареєстрована? У тебе, чи окремо?
Я поклала виделку. Повільно, акуратно, зубцями вниз, як роблять, коли хочуть виграти кілька секунд перед відповіддю.
– Микито, – сказала я тихо, – ти дружину шукаєш чи спонсора?
Він почервонів, не весь, а плямами, на шиї та за вухами, як буває у людей зі світлою шкірою.
– Ларисо, ну ти що, я просто розмовляю, цікавлюся.
– Цікавитись – це коли питають, які я фільми люблю. А ти питаєш, де зареєстрована моя дочка.
Він замовк, покрутив серветку, потім сказав:
– Гаразд, вибач. Давай не псуватимемо вечір.
Вечір ми не зіпсували. Він розповів ще одну історію про клієнтів, я засміялася, ми замовили чай. І я пішла додому із відчуттям, що щось не так, але зрозуміти цього не могла. Як коли забуваєш, чи вимкнув праску: начебто все нормально, але десь усередині тягне, турбує.
Удома я згадала історію Жанни про Світлану. Згадала, і мене пересмикнуло. Не від страху. Від розуміння, що той чоловік теж спочатку був тихий і скромний. Теж цікавився квартирою.
***
Третє побачення було в ресторані, не дорогому, звичайному, з білими скатертинами та меню на двох сторінках. Микита сказав:
– Хочу красиво.
Я одягла сукню, що висіла в шафі з минулого Нового року, пов’язала свій шарф, заплела косу міцніше. Подивилась у дзеркало і сказала своєму відображенню:
– Ларисо, ти гарна жінка. Годі вже.
Вечір почався добре. Микита був іншим. Сміявся, жартував, питав про роботу, про доньку, не де зареєстрована, а як вчиться, чи сумую. Я розслабилася. Подумала, що він мене почув. Буває ж так, що людина змінюється, правда?
Він замовив стейк, я замовила рибу. Принесли пляшку червоного. Ми цокнулися, я відпила ковток, і мені стало тепло. Не від напою, а від того, що навпроти сидів живий чоловік, який дивився на мене і посміхався.
А потім я помітила, що Микита дістав телефон, поклав поряд із тарілкою. Таке буває. Але він почав щось записувати, прикриваючи екран долонею, швидко-швидко, одним пальцем.
Записав, прибрав. За хвилину дістав знову. Знову записав. Я бачила, як рухається його палець, як тремтить рідке волосся над вухом, як він мружиться, вдивляючись в екран.
Я відійшла до вбиральні. Коли повернулася, телефон лежав на столі екраном нагору, Микита щойно його відклав, відвернувся до офіціантки, питав про десерт.
Я подивилася. На екрані була таблиця. Стовпці: ім’я, район, метраж, машина, діти, нотатки. Рядків було багато. Навпроти одного імені:
– Набережна, – однолітка, дорослий син, непогано.
Навпроти іншого:
– Мазепи, – двокімнатна, іпотека, не підходить.
Навпроти мого імені було написано:
– Лара, – однокімнатна, без машини, дочка в іншому місті – перспективна, якщо ремонт.
Перспективна, якщо ремонт?
Я перечитала двічі, бо хотіла переконатись, що мені не здалося. Що ось цей рядок – це я. Лариса, яка вранці фарбувала вії перед дзеркалом, вдягала сукню, казала собі «ти гарна».
Лариса, яка купила цю однушку сама, витягла з іпотеки сама, виростила дочку сама. Перспективна, якщо ремонт!
Микита відвернувся від офіціантки, побачив, що я дивлюся на телефон, і потягнувся до нього. Я виявилася швидшою.
Взяла телефон зі столу, розвернула екран до зали. Офіціантка, молода, з хвостиком, стояла поряд із тацею. Пара за сусіднім столиком відірвалася від тарілок.
– Дівчата, – сказала я, і голос у мене був рівний, тихий, як у людини, яка давно все вирішила, – подивіться. Може, ви теж у списку.
– Тут район, метраж, наявність машини, оцінка. Як на ринку нерухомості, лише замість квартир тут жінки.
Офіціантка завмерла з тацею. Жінка за сусіднім столиком подивилася на екран, потім на Микиту. Микита побілів.
– Ларисо, ти що? – прошепотів він. – Ти що робиш?
– Нічого, – відповіла я. – Я просто цікавлюся. Ти ж любиш, коли цікавляться.
Я поклала телефон на стіл поруч із його тарілкою. Стейк він так і не доїв, шматок м’яса лежав на білій тарілці, рожевий, охололий.
Я забрала свій шарф зі спинки стільця, одягла пальто та вийшла. Не озирнулася. Ішла швидко, не розбираючи дороги.
На вулиці було холодно, вітер віяв у обличчя, але я йшла і дихала так глибоко, ніби щойно виринула з води. Не плакала, просто дихала.
Минула осінь, випав перший сніг. Микита написав через місяць після того вечора. Довге повідомлення, що він не хотів образити, що він просто така людина, що «поговорімо, я готовий пояснити все». Я прочитала, поклала телефон на тумбочку екраном униз і більше не відкривала.
Жанна, до речі, припинила вмовляти мене «спробувати ще раз». Приходила щосуботи, мовчки різала шарлотку, та розмовляла на нейтральні теми.
А я розпочала ремонт. Переклеїла шпалери в кімнаті, поміняла плінтус, купила новий диван. Не розкладний.
Звичайний, для однієї людини, м’який, з подушками. Поставила його біля вікна і стала вечорами читати, прикрившись пледом.
Ця тиша була мені комфортною! І якого дідька я поперлася на те побачення…
Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
