Коли мати сказала, що в мої роки в неї вже була трикімнатна квартира, я мало не сказала зайвого. Але промовчала, бо тоді ще вірила, що вона не зі зла.
Мати приїхала до мене без дзвінка у неділю. Худа, жиляста, вона стригла своє рідке сиве волосся коротко.
Її звали Роза Тимофіївна, вона працювала контролером на заводі до самої пенсії й звикла моргати часто-часто, коли злилася.
Ось і зараз вона стояла в моєму коридорі, моргала та оглядала мою однушку з таким виглядом, ніби проводила інвентаризацію.
Я її єдина дочка. Я працювала технологом на виробництві й тягла іпотеку на однушку в панельці. Після розлучення залишилася із сином Кирилом, довготелесим підлітком, який не знімав навушники навіть за вечерею.
Мати пройшлася по кімнаті, зазирнула в кухню, торкнулася шпалер на стику, де вони відклеїлися, і сказала те, що говорила вже багато разів:
– У твої роки ми вже в трикімнатній жили. Завод дав. А ти в сорок років в однушці. Тобі не соромно?
Я кашлянула, у мене звичка кашляти перед тим, як почати говорити, і спокійно відповіла:
– Вам завод дав! А мені ніхто нічого не дає! Я сама за все плачу.
Мати підібгала губи, смикнула каптур толстовки та пішла пити чай з печивом, яке привезла з собою. Печиво, до речі, було магазинне, в акційному впакуванні, мати завжди брала по акції, хоча пенсія дозволяла їй купувати продукти дорожче.
Треба сказати, що мати не бачила моє життя в деталях. Не бачила, як я щоранку відкриваю банківську програму і перевіряю, чи списався платіж.
Не бачила, як я рахую дні до зарплати, як розкладаю на столі квитанції за світло, за воду, за іпотеку, і іпотечна завжди товща за решту разом узятих.
Кирилу потрібні кросівки, але тільки з ринку, бо у магазині дорожче. Мені потрібен був похід до стоматолога. На роботу я беру термос із супом, тому що їдальня – це зайві витрати.
Я стояла біля раковини та мила кухоль, а перед очима було зовсім інше: мати отримує ключі від трикімнатної квартири.
Я тоді ще була мала. Батько був живий. Заводський двір, панельна дев’ятиповерхівка, ордер у конверті – все здавалося простим.
Дали квартиру – живи.
***
За тиждень мати зателефонувала та покликала на свій день народження.
Вона так і жила в тій трикімнатній, яку отримала від заводу. Нічого не змінилося за всі ці роки, окрім шпалер. Їх переклеювали двічі, і обидва рази мати вибирала однакові, трохи незграбні, але їй вони подобалися.
На стіні в коридорі у дерев’яній рамці висів старий ордер на квартиру, пожовклий аркуш із печаткою заводу. Мати ним пишалася, як нагородою.
Гостей набралося небагато: сусідка Ганна Петрівна, подруга з роботи та ми з Кирилом. Мати готувала добре, цього в неї не відібрати. І смородинова наливка власного виробництва у неї теж була гарною.
За столом розмова йшла про ціни, про пенсії, про сусідів, та й таке інше. А потім мати повернулася до Ганни Петрівни й сказала, кивнувши на мене:
– Ось Улька моя досі в однушці стирчить, прикинь? Я ж їй казала: треба було за Сергія триматися. Чоловік був, квартира була, машина. А вона розлучилася. І ось що тепер має?
Ганна Петрівна ніяково покашляла і полізла за пиріжком.
Кирило зняв навушник з одного вуха і глянув на бабусю. Потім на мене. Мене ніби перетиснуло у районі ребер. Сергій поїхав, а іпотеку залишив мені. Звичайно, мати цього не знала у подробицях, вона знала лише те, що хотіла знати.
Що дочка розлучилася, що дочка не втримала чоловіка. Вона батька терпіла мовчки, уперто, до кінця, значить, і дочка повинна була терпіти.
– Сергій забрав усе, крім іпотеки, – сказала я. – А ти кажеш, що мені слід було за нього триматися…
Мати замахала рукою і перевела розмову на пиріжки.
Після обіду Кирило допомагав мені мити посуд. Мати пішла до зали дивитись телевізор. В одній кімнаті вона спала, в іншій дивилася телевізор, а третю тримала зачиненою.
Кирило кивнув на зачинені двері й спитав тихо:
– Мамо, а навіщо бабуся зачинила кімнату?
Я не знала, що йому відповісти. Там стояв старий диван та сервант із кришталем, яким ніхто не користувався. Мати зачинила кімнату «про всяк випадок». Насправді щоб ніхто не просив пустити пожити.
Я колись просила, мати відмовила.
– Бо бабуся так хоче, – відповіла я.
По дорозі назад Кирило довго крутив у пальцях шнурок від навушників. Потім сказав, не дивлячись на мене:
– Не розумію. У бабусі три кімнати. А ми в однушці. Це нормально, чи що?
Я стиснула кермо і не відповіла. Доїхали до нашої панельки, я заглушила двигун і раптом згадала. Мені тоді тільки-но вісімнадцять виповнилося, і мати змусила мене підписати відмову від участі в приватизації.
– Підпиши, – сказала вона, – не бійся, це формальність. Мені так простіше все оформити.
Я підписала, навіть не прочитавши. Мені було вісімнадцять, і я вірила матері. Однак ця «формальність» виявилася моєю часткою в трикімнатній квартирі.
***
Через місяць нас покликала на сімейний обід тітка Василина, рідна сестра моєї матері. Вона теж жила в одній кімнаті.
Свою трикімнатну, теж заводську, теж безплатну, вона розміняла ще при чоловікові: продала, додала і допомогла дочці із початковим внеском на новобудову. Сама переїхала до однокімнатної й говорила, що їй вистачає.
За столом зібралися мати, я, Кирило, тітка Василина, її дочка Свєта з чоловіком. Стіл був скромний: борщ, картопля, пироги з яблуками. Тітка Василина вкотре розповідала, як Світлана зробила ремонт у новій квартирі.
А потім раптом повернулася до матері й запитала, як запитують про щось, що само собою зрозуміло:
– Розо, а ти Уляні допомогла?
Мати заморгала. Швидко-швидко, як робила, коли сердилась, або коли її притискали до стінки. Потім сказала голосно, на весь стіл:
– А що я можу? Вона сама повинна. Розлучилася, іпотеку взяла. Я у її роки вже все мала. А вона не може собі квартиру забезпечити, і я винна?
Світлана опустила погляд у тарілку. Чоловік Свєти уважно вивчав скатертину, Кирило знову зняв навушник.
Мати продовжувала, вона вже не могла зупинитися:
– Я цю квартиру заробила! Я на заводі відстояла своє! Мені ніхто нічого так не давав!
Тітка Василина підняла брови:
– Розо, квартири нам дали! Ми їх не купували.
Мати почервоніла.
– Нам дали за працю! Ми заслужили!
– Та заслужили, хто ж сперечається, – кивнула Василина. – Тільки Уляні за її працю ніхто не дав. Вона за свою працю платить іпотеку.
Я сиділа і дивилася на матір. Вона справді думала, що заробила цю квартиру. А потім мати сказала мені, дивлячись прямо в очі:
– Я не винна, що зараз інші часи! Але допомагати тобі не зобов’язана! Ти доросла!
І тоді я встала, кашлянула і сказала тихо, дивлячись на матір:
– Ти отримала трикімнатну квартиру безплатно. Від держави! Не заробила, а отримала! Відстояла чергу, так. Але не заплатила жодної гривні. А потім приватизувала на себе одну!
– А тепер ти сидиш одна в трьох кімнатах, а я з твоїм онуком плачу за однушку половину зарплати щомісяця. І ти кажеш, що не повинна допомагати?
– Так, не зобов’язана. І я в тебе нічого не прошу, крім правди. А правда, – що ти мене позбавила частки у квартирі!
За столом стало дуже тихо. Мати дивилася на мене і заморгала частіше за звичайне, Світлана дивилася на мене у всі очі, Кирило завмер.
– Ти… – почала мати. – Ти що, дорікаєш мені? Я тебе виростила!
– Ти ростила мене у безплатній квартирі, – відповіла я. – А я рощу твого онука у платній. І різниця між нами не в тому, що хто краще працює. А в тому, що тобі просто пощастило.
– Невдячна! – Вигукнула мати. – Я… їй… А вона… А вони…
Вона обвела поглядом застілля, наче шукаючи підтримки, але її ніхто не підтримав. Тоді мати встала з-за столу і пішла до передпокою. Чути було, як вона взувається, як шарудить її куртка.
Я лишилася за столом.
***
Мати не дзвонила мені до самої весни. Я теж не дзвонила. Кирило іноді розмовляв з нею телефоном коротко, хвилину-дві, потім вішав слухавку і йшов робити уроки. Якось сказав:
– Бабуся знову каже, що ти невдячна.
Я не стала сперечатися.
Іпотеку я продовжувала платити щомісяця половиною зарплати. На роботі отримала надбавку за стаж, невелику, але вистачало, щоб Кирилові купити нормальні кросівки, не з ринку.
Мати залишилася у своїх трьох кімнатах. Ордер у рамці, як і раніше, висів на стіні. А я, як і раніше, щомісяця відкривала банківський додаток і дивилася, як повільно, потроху зменшується цифра мого боргу.
Іноді я думала, може, даремно я тоді все це сказала при всіх? Може, треба було промовчати, як я й раніше мовчала? А потім згадувала зачинену кімнату з кришталем, згадувала «формальність» та розуміла, що ні. Не даремно!
Але мати, напевно, думала інакше. Це, звісно, її право по закону, але не по совісті! Забула, мабуть, що старість не за горами, а я, – єдина її дочка! Може, й згадає колись, – та буде пізно!
А як би ви вчинили в цій ситуації? Залишайте свої слушні думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
