Повернулась у село – будинок порожній. Тільки ікона у кутку, а за нею конверт від матері

Я знала, що будинок стоїть порожнім, сусіди писали. Але коли штовхнули двері та зробили крок через поріг, ноги так і приросли до підлоги.

Порожньо. Порожні стіни, порожня підлога. Ні буфета, ні столу, ні табуреток. Тільки сліди від меблевих ніжок на фарбованих дошках та цвях стирчав зі стіни, де раніше висіло мамине дзеркало.

У кутку темніла ікона Казанської божої матері, єдине, що залишилося недоторканим. Наче хтось виніс життя з цього будинку, але побоявся чіпати святе.

Я опустила сумку на підлогу, більше ставити було нікуди. У місті не склалося. На фабриці скоротили, з кімнати, що я винаймала, вигнали.

Повернулася в Березівку, як побита собака, з однією сумкою і, майже, без грошей. Думала, може, хоч стіни рідні приймуть. Стіни прийняли. Лише всередині будинку вже нічого не було.

Насамперед я пішла до Райки. Сестра жила у райцентрі, але того дня гостювала у селі у подруги. Знайшла я її на лавці біля магазину, у яскравій куртці, з фарбованими нігтями.

На шиї виблискувало щось золоте, але я не придивлялася, не до того було.
***
– Раю, а де речі з будинку? Меблі, посуд – куди все поділося?

Сестра глянула на мене з тонким примруженням.

– А ти чого чекала, Томо? Поїхала, кинула все, маму на мене повісила, а тепер з’явилася і питаєш?

Я стояла перед нею, як перед вчителькою на іспиті, тільки-но руки по швах не тримала. Райка завжди вміла так говорити, що ти одразу почуваєшся винною. З дитинства цей талант роздмухає будь-яку справу так, що крайня завжди я.

– Я не покинула. Я працювала, гроші мамі надсилала.

– Гроші! – Райка уривчасто засміялася. – А хто до неї їздив через день? Хто продукти тягав, хто лікарями возив? Я! З райцентру моталася сюди, доки ти в місті влаштовувалася!

І правда моталася, цього я не могла заперечувати. Матері без Райки важко було б, особливо в останній рік. Але речі тут до чого?

– Буфет де, Раю?

– Буфет та стільці я Клавдії віддала через непотрібність. Посуд – кому що. Шафа розсохлася, я на дрова пустила. А що, тобі треба було, щоб воно тут гнило і жуків годувало?

За непотрібністю… Мамин буфет різьблений, із темного дерева, з крученими ручками. Мати його берегла, протирала щосуботи, ставила за скло парадні чарки. Через непотрібність…

Я хотіла сказати щось різке, але прикусила язика. Не час, подумала я, і не місце для розбирань.

– Мати тебе не просила речі роздавати, – мовила я тихо, розвернулась і пішла назад.

У спину почула:

– Скажи дякую, що будинок не розвалився! Я його доглядала!

Дорогою додому я зупинилася біля хвіртки діда Матвія, сусіда, який знав нашу сім’ю багато років. Дід сидів на призьбі та мружився на сонці. Руки в нього були, як коріння, темні, вузлуваті, пальці покорчені від артриту.

– Чув, Матвію Павловичу? Райка буфет мамин віддала.

Дід зняв кепку, почухав потилицю і надів назад.

– Не віддала, Томо. Продала. За пляшку. Я бачив, як виносили. Клавдія ще чоловіка свого привела, тягти допомагав.

За пляшку. Мамин буфет за пляшку. Руки в мене затремтіли, але я засунула їх у кишені й пішла далі, в порожній будинок, де навіть сісти нема на що.

***
Через кілька днів я вже потихеньку обживалася. Розкладачку приніс Матвій Павлович, стіл ми з ним сколотили з дощок, що я знайшла у сараї.

Повісила фіранки зі старого простирадла, хоч щось. Посадила в палісаднику цибулю, вирвала кропиву, яка вимахала по груди. Будинок потихеньку оживав.

Райка заявилася без попередження у суботу, ближче до обіду. Не одна, з нею прийшли дві сусідки, Валя та Катерина.

Увійшла, озирнулася на всі боки та хмикнула – голосно, напоказ.

– Ну що, облаштувалася? Розкладачка, стіл із сараю… Краса. А в місті що, зовсім прогоріла?

Я промовчала, відвернулася до вікна.

– Дівчатка, ви подивіться, – Райка обернулася до сусідок, – вона в місті жебракувала, а тепер сюди прибігла. На готове. Дім-то, між іншим, спільний. Я тут теж господиня, і я теж дочка мами.

Валя відвела очі, Катерина кашлянула. Обом було ніяково, але Райку це не бентежило. Вона ходила по кімнаті, як по своїй, чіпала стіни, заглядала в кути.

І тут я побачила золотий ланцюжок на її шиї, тонкий, з маленьким хрестиком. Я пам’ятала цей ланцюжок. Мати носила його постійно, батько подарував на весілля. Мати казала:

– Це батька, останнє, що від нього лишилося.

Засмоктало десь під ребрами. Потім, коли вже все сталося, я зрозуміла: саме на той момент щось усередині перевернулося.

Але тоді я просто дивилася на цей ланцюжок, на повну шию Раїси, на хрестик, який погойдувався при кожному її кроці. І мої руки самі стиснулися в кулаки.

– Раю, – зауважила я, – ланцюжок-то зніми. Мамин він, батько їй дарував.

Райка затнулася. Рука сіпнулася до шиї, пальці торкнулися хрестика.

– Мати мені сама віддала, – випалила вона.

– Мати цей ланцюжок жодного разу в житті не знімала. Жодного разу, Раю. При Валі кажу, при Катерині – зніми. Совість не тисне?

Райка почервоніла, густо – від шиї до чола. Але ланцюжок не зняла. Схопила сумочку і вискочила на ґанок. Сусідки пішли слідом, тихо, не прощаючись.

Увечері Матвій Павлович зайшов провідати. Посидів на табуретці, яку я випросила у Клавдії назад. Мовчав, грів руки об коліна. Потім промовив, не підводячи очей:

– Ти, Томо, за ікону зазирни. Мати не простувата в тебе була. Вона мені казала, перед самим кінцем: – Якщо що – нехай Томка за іконою подивиться». Я тоді не зрозумів, що до чого. А тепер, дивлюся, до того самого.

Я подивилася на ікону у кутку. Богородиця дивилася суворо, потемніла від часу. Але я відразу не полізла, не при Матвії, не в цей вечір. Щось підказувало: не поспішай. Ще настане момент.
***
Момент настав за тиждень.

Райка підкотила на чужій машині, білій та запорошеній, з пом’ятим крилом. За кермом сидів мужик у шкіряній куртці, обличчя в нього було важке, як у бульдога, очі ховалися в складках. Виліз, озирнувся, штовхнув ґанок черевиком.

– Ну, фундамент такий собі, – зауважив він по-господарськи.

Райка йшла за ним, сяяла.

– Томо, я тут вирішила. Будинок продаємо, гроші навпіл. Ось Геннадій Сергійович, покупець. Нормальну ціну дасть.

Чоловік уже ходив по кімнатах, стукав по стінах, хитав головою. Зазирнув на кухню, у сіни, на горище поліз. Наче мене тут не було. Наче це не мій дім, не мамин, не батьків.

Я стояла посеред порожньої кімнати, де мати лежала перед тим, як ми її втратили, і дивилася, як чужа людина мацає наші стіни. Плечі звело, хоч на дворі парило, і реп’яхи біля паркану стояли на повний зріст. Досить!

Я підійшла до ікони. Зняла її обома руками. За нею у ніші лежав конверт. Пожовклий, із цупкого паперу. Мамин почерк на лицьовій стороні: “Тамарі”.

Руки не тремтіли, ні, руки були спокійні. Я розкрила конверт. Розгорнула аркуш. Мамин почерк: заповіт, завірений нотаріусом. Будинок та земельна ділянка дістається Тамарі Іванівні Семенюк. Мені!

На ґанку вже стояли Матвій Павлович та Валя, почули шум, підійшли.

– Раю, – я повернулася до сестри, – будинок мій. З маминої волі. Ось її заповіт, завірений.

Матвій Павлович кивнув:

– Так, правда. Заповіт. Я був свідком. Будинок – Тамарі, так і говорила вона, так.

Райка не ворухнулася, рот роззявила, руки повисли. Чоловік у шкірянці теж завмер, переводив погляд з паперу на Райку, з Райки на мене.

– Геннадій Сергійович, – звернулася я до нього, – будинок не продається.

Чоловік, на його честь, не став сперечатися. Розвернувся, сів у машину і поїхав, піднявши за собою хмару пилюки по путівцю. Райка стояла мовчки, такою я її ще не бачила. Без слів, без крику.

Потім процідила крізь зуби:

– Мати завжди тебе більше любила!

– Мати любила нас однаково, Раю. Але будинок вона лишила мені. І тобі в цей будинок дорога зачинена. Поки не повернеш, що ти винесла, не приходь.

Вона пішла. Хвіртка ляснула за нею, хитнулася на іржавих петлях і затихла.
***
Зиму я пережила. Влаштувалася в райцентрі на роботу на пів ставки, навесні посадила город: картоплю, моркву, буряк. Потім завела козу, назвала Мурою.

Підробляла тим, що продавала те, що зібрала з городу, і рукодільничала потроху. Матвій Павлович допомагав: то паркан підлатає, то дров наколе. Мовчки прийде, мовчки зробить і піде.

Райка поїхала до райцентру. З того часу ні слуху від неї, ні духу. Ланцюжок так і не повернула. Сусіди передають, що ходить скривджена, розповідає всім, ніби її сестра з дому вигнала.

А я іноді сідаю на мамину табуретку, єдину, яку вдалося повернути, дивлюся на ікону в кутку і думаю: чи знала мати, що так вийде?

Може, тому й заховала конверт за іконою, щоб тільки той знайшов, кому будинок по-справжньому потрібний?

Будинок стоїть. Живий, теплий, хоч і напівпорожній. А ось сестри тепер у мене немає. І я іноді думаю, може, варто було б погодитися на її пропозицію? Продали б будинок, гроші навпіл… Може б, стосунки зберегли …

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!