Нашому сину потрібно було видаляти гланди, і, оскільки дружина працювала неофіційно і лікарняний їй не давали, то з ним в лікарню ліг я.
Я працюю офіційно і лікарняний мені оплачується. Довелося спати на кріслах, але я подумав, що 10 днів пробудемо – і додому.
Настав день операції, медсестра зробила укол і син собі сидів і уявляв, що він грає на приставці. Я ще подумав, що на його День народження потрібно буде йому подарувати приставку.
Хвилин через 15 прийшла медсестра і знову забрала сина з собою. Потім забрали наступних двох дітей в операційну, а сина все не було.
Раптом весь медперсонал почав бігати, а всім пацієнтам сказали сидіти в палатах і не виходити, поки не дозволять.Уже й цих двох дітей повернули з операції, а мого сина все ще не було.
Я не міг зрозуміти, що відбувається, потім в палату зайшла медсестра і попросила мене пройти з нею до завідуючого відділення.
Я зрозумів, що з моїм Кирилком щось сталося, і мені здалося, що кабінет завідуючого знаходиться надто далеко і що йдемо ми цілу вічність.
Заходжу до завідуючого, а він каже, що в мого синочка під час операції зупинилося серце, це все через передозування наркозом, зараз уже все добре.Кирилко знаходиться в реанімації.
Мене провели в реанімацію, а він лежить там такй маленький беззахисний.Я тоді думав, що здурію. Лікарі сказали, що я можу брати його гуляти вночі, коли немає сонця.
Спав я в реанімації на підлозі, бо раптом він прокинеться, а мене немає поряд, дуже боявся його втратити.Ви собі навіть уявити не можете, яке це щастя, коли дитина гладить тебе по обличчі, цілує, розмовляє…
Зараз Кирило вже дорослий, у нього самого вже є діти, а я ще й досі боюся його втратити і цей страх, напевно, не зникне ніколи.
