– Продавай свою квартиру на морі! Допоможи сплатити борги моєї донечки! – Зажадала свекруха

– Вероніка, що це ти таке знову наготувала? Запах стоїть у вас у квартирі, ніби в дешеву їдальню заглянула! – З порога обурилася свекруха, окинувши мене зневажливим поглядом.

– Нічого незвичайного. Зварила суп із фрикадельками. Голубці ось готую, – розгублено відповіла я.

Часто свекруха намагалася мене вивести на скандал, зачіпаючи виразами, а я завжди м’яко згладжувала ситуацію.

Я обіцяла собі, що з матір’ю чоловіка сваритися не буду, намагалася навіть потоваришувати з нею. Хотілося, щоб стосунки були не такі банальні, як у більшості сімей, щоб свекруха стала другом. Та тільки, мабуть, все це було марно.

У самого Веніаміна, стосунки з матір’ю були, м’яко кажучи, не дуже. Він, як тільки вступив до університету, відразу переїхав до гуртожитку, а потім знайшов підробіток і почав винаймати житло.

Чоловік завжди прагнув до незалежності, говорив, що залежати ні від кого не хоче, та й, взагалі, не годиться чекати на чиюсь допомогу.

Сам він допомагав матері, коли вона просила переказати трохи грошей, кілька разів відправляв її на відпочинок до санаторію, але все це було до нашого весілля.

Тепер ми планували купити більшу квартиру, адже не все життя ми будемо самі, колись з’являться діти, а жити в однокімнатній квартирі з дитиною – те ще задоволення, бо всім потрібний особистий простір.

І все-таки я не полишала спроб налагодити стосунки зі свекрухою. На грубості я ніколи не відповідала грубостями, але відчувала, що все має межу, і мій м’який характер починав давати збій, коли Олена Дмитрівна морщилася і, висловлювала свої невдоволення.

Пройшовши на кухню, свекруха заглянула в каструлю, зробила невдоволене обличчя і, буквально, кинула кришку назад. Мабуть, зрозумівши, що поводиться надто нахабно, вона видавила усмішку.

– Де ж ти вчилася готувати, Ніко?

Зайнявши місце за столом, свекруха склала руки перед собою і пильним поглядом почала мене буравити.

– Бабуся мене вчила. Веніаміну подобається, як я готую.

– Пфф.. Нормальний мужик ніколи не скаже, якщо йому не сподобалося. Звичайно, він хвалитиме тебе. Я Веніаміна чоловіком виховувала, а не аби ким!

– Слід за це подякувати мені. А взагалі… ти приходь до Тамари, повчися в неї готувати. Вона так смачно готує! Кафе своє відчинила, ви ж знаєте!

Звісно, ​​знали! Як же не знати про сестру Тамару! Свекруха ж всі вуха продзижчали про відкриття кафе!

Ось тільки сходити туди все, якось не було ні часу, ані бажання, бо будівлю жінка орендувала на іншому кінці міста – там оренда дешевша.

Веніамін казав сестрі, що це не найкраще рішення, що там і відвідувачів буде менше, але вона відмахувалася, і була впевнена, що бізнес піде вгору. Але новини були не райдужні!

Останнім часом свекруха, навіть, перестала хвалитися. Тамара набрала чимало кредитів, а тепер захлиналася ними й, не могла розрахуватися.

Нещодавно вона дзвонила Веніаміну і просила позичити їй на щомісячний платіж. Зрозуміло було, що борг віддавати ніхто не буде, але чоловік допоміг сестрі, сказавши, що наступного разу доведеться викручуватись самій.

– Як у тебе справи з оформленням спадщини? Все нормально пройшло? – Питання свекрухи вибило мене з роздумів.

Я подивилася на Олену Дмитрівну і тяжко зітхнула. Після того, як не стало моєї єдиної близької людини, коханої бабусі, минуло сім із половиною місяців, а здається, що ще вчора вона тримала мене за руку і казала, що все обов’язково налагодиться.

Та не налагодилося! Здоров’я бабусі різко погіршилося. Ніхто не чекав такого удару, але вона згасла надто швидко.

До останнього бабуся посміхалася, казала, що вона не переживає і не боїться, адже пожила свого часу, виростила чудову онучку, і тепер може знову зустрітися з чоловіком та дочкою, там на небесах.

Мами моєї не стало, коли я з’являлася на світ божий – через лікарську помилку, тому я, навіть не познайомилася з нею, але знала, що вона була прекрасною людиною.

А от про батька такого сказати я не могла. Я, взагалі, про нього нічого не знала, тому що бабуся уникала розмов, говорила, що мені краще не зустрічатися з людиною, яка відмовилася від нареченої в положенні.

– Я все оформила, – кивнула я. – Начебто, Веніамін говорив вам тоді телефоном, ви ж вже питали, чи все вийшло.

Олена Дмитрівна говорила так, нібито цікавиться з метою допомогти, бо у неї скрізь були знайомі, могли допомогти з оформленням квартири.

Квартира бабусі залишилася на березі Чорного моря. У ній бабуся з’явилася на цей світ, у ній і доживала останні дні.

Я навіть брала відпустку на роботі, та переїжджала на місяць, щоб доглядати бабусю. Я вірила, що та одужає, але дива не сталося.

– І чудово! Мало що говорив мені Веніамін? Його слова в одне вухо влетіли, в інше вилетіли. Не він же господар квартири! – Олена Дмитрівна реготнула, а ось мені зовсім не до сміху було.

Серце важко стискалося від гіркоти, а очі защипало від сліз, що навернулися. – Коли продавати її збираєшся? Чи здавати хотіли?

Я здригнулася, бо не планувала ні того, ні іншого. Поки що сама не знала, що робити з квартирою, а їхати туди я боялася, бо спогади, ще надто живі, та й час не спокійний.

Поки я боялася заходити туди, де зачаїлося так багато теплих спогадів. Впускати туди когось стороннього я не хотіла.

– Ми з Веніаміном, поки що, не обговорювали, що робити з нею – не до того було. Можливо, залишимо собі, їздитимемо туди відпочивати.

Перебиратися жити до моря не варіант, ви ж знаєте, що там із роботою проблеми. Загалом, ми ще поміркуємо, що з нею робити.

– Та нічого тут міркувати, Ніко! Квартира ця стане для вас тягарем! Якщо потрібно у відпустку поїхати, то простіше в готелі зупинитися, чи винайняти щось!

– Навіщо платити комуналку, та тримати житло, за яке можна виручити гарні гроші? Продай свою квартиру на морі! Допоможи сплатити борги моєї донечки!

– Тамара працює, не покладаючи рук, а прибутку не бачить. Вона вже схожа на тінь. Їй би містечко орендувати інше, переїхати. А для цього треба спочатку борги віддати!

– А ти можеш розв’язати цю проблему дуже швидко! Тепер тільки ми залишилися в тебе. Ми твоя родина! А в сім’ї заведено підтримувати одне одного, допомагати!

Чомусь свекруха не згадувала про це, коли я доглядала бабусю. Кілька разів навіть дзвонила і бурчала, що я не працюю і розраховую тільки на чоловіка.

А тепер згадала, що ми сім’я? Втім, її підтримки я і не потребувала. Мені вистачало підтримки мого чоловіка.

“Прохання” свекрухи мені зовсім не сподобалося.

– Ні! Ви вибачте, але про продаж не може йтися. Ця квартира зберігає дуже багато спогадів, і я не готова з нею розлучитися. Принаймні, не зараз!

– Можливо, одного разу я зроблю цей крок, але, поки що, я не можу навіть зібратися з силами, щоб поїхати, та зібрати речі бабусі.

– То навіщо тобі їхати? Давай ключі, я сама все зберу, відправлю сюди. Потім подивишся, що ще треба.

– Виставимо квартирку на продаж і виручимо хороші гроші! Сама кажеш, що вона зберігає чимало спогадів, які хотілося б залишити в минулому.

– Я такого не сказала, – запротестувала я. – Зараз я не готова увійти туди, але цей момент обов’язково настане. Я не зможу допомогти Тамарі!

– Зрештою, їй не слід було лізти в борги. Можна було накопичити гроші, а вже потім відкривати бізнес.

– Адже ми з Веніаміном не поспішаємо брати іпотеку, хоч і впоралися б. Просто, потрібно вміти розраховувати на свої можливості.

– Значить, допомагати ти не хочеш?

– Я хотіла б допомогти вам, але не можу. Продати квартиру бабусі зараз я не готова. Прошу вас, не слід тиснути на мене!

– Ти егоїстка! Думаєш лише про себе! Подумай про сестру свого чоловіка! Моя донечка скоро зляже, такими темпами. Хто про неї подбає? Думати не про небіжчиків треба, а про живих!

Чомусь слова свекрухи стали останньою краплею, і зачепили мене за живе. Я розлютилася, і гнівно подивилася на жінку:

– То думайте, я вам не забороняю! А мені, нарешті, припиніть вказувати, що і як робити!

Олена Дмитрівна зовсім не очікувала отримати відсіч. Вона дивилася на мене з подивом. Мабуть, хотіла сказати щось проти, але знайти потрібних слів не могла.

– Зрозуміло! Значить, спиною до родини?

– Та вважайте ви, як хочете! Я втомилася постійно погоджуватися з вами, аби ухилитися від конфлікту.

– Якщо ви не хочете спробувати потоваришувати – це ваша справа, а я втомилася терпіти таке ставлення до себе. Ви були впевнені, що я побіжу продавати квартиру, а тепер засуджує мене. Це що, такі сімейні стосунки?

– Ну і живіть як хочете! Ми впораємося! Тамара підніметься, а ви, навіть столик забронювати у її кафе не зможете!

З цими словами Олена Дмитрівна покинула нашу квартиру. Я подумала, що зовсім не проти, щоб у Тамари все склалося.

Веніамін, дізнавшись про мою розмову з матір’ю, розлютився. Він сказав, що я правильно вчинила, відмовившись продавати квартиру.

Тамара знову імпульсивно влізе в ще більші борги, а виплатити їх вже не зможе. Нехай розраховує на себе, інакше вона нічому так і не навчиться, не витягне життєвого уроку.

– А у квартиру поїдемо, коли будеш готова. Там і вирішимо, що з нею робити. Їсти вона не просить, комуналка, не така вже й велика. Все гаразд!

Через пару місяців я наважилася поїхати, щоб зібрати бабусині речі. Я намагалася змусити себе вірити, що в іншому світі бабусі краще.

Гуляючи пляжем, ми з чоловіком вирішили, що нерухомість завжди можна продати, а ось купити проблематичніше.

Ми не хотіли продавати квартиру! Ми залишили собі можливість у будь-який час повернутися в затишний куточок і відпочити на морі.

Тамара працювала поки лише заради оплати відсотків і штрафів банку, але завзято відмовлялася закривати кафе, та влаштуватися у нормальне місце, де швидше зможе повернути борги.

Вона набирала нові борги, щоб закривати старі, й казала, що це її життя, ніхто не сміє давати їй поради! Подобається їй так жити, нехай бовтається, але не нашим коштом! Ви схвалюєте наше рішення, чи засуджуєте?

You cannot copy content of this page