Мої батьки розлучилися, коли я була ще підлітком. Мені не треба було нічого пояснювати, бо я бачила, що мама з татом не підходять одне одному. Він був спокійним і врівноваженим, а вона — навіженою істеричкою.
Часом я й сама з нею лаялася. Але це завжди було марно, оскільки мама ніколи не визнавала своїх поразок. Після закінчення школи я поїхала вчитися до столиці. Жити разом із мамою далі я просто не хотіла. А батько на той час перебрався на заробітки за кордон. Ми підтримуємо зв’язок, але бачимося рідко.
За кілька років моя мама знову вийшла заміж. Її новий обранець мені одразу не сподобався. Він був завжди незадоволений і жив за принципом, що йому всі і все винні. Наше з ним спілкування не склалося з самого початку. Але мені й не треба було спілкуватися з ним.
Коли мати вийшла заміж, цей Андрій переїхав до неї жити. Квартира була маминою, але він відчував там себе господарем. Виявилося, що він уже був одружений, у нього є навіть дитина. Але аліменти він не сплачує. Йому взагалі начхати на свою колишню і сина.
Коли я вийшла заміж і була при надії, з’ясувалося, що Андрій дітей на дух не терпить. Про те, щоб приводити малу в гості до бабусі, й не йшлося. Але я не засмучувалася. Мені не хотілося, щоб моя дитина перебувала в такій атмосфері.
Незважаючи на це, мама любила мою доньку та сама їздила до нас у гості. Щоправда, лише тоді, коли її чоловіка не було вдома. У інших ситуаціях він вимагав максимум уваги себе. Мама буквально пурхала як метелик навколо нього. З роками Андрій потеплішав до моєї доньки. Рідко, але я приводила її в гості.
Нещодавно був саме такий день. Нас із чоловіком запросили на весілля, але тягти туди доньку я не хотіла. До того ж ми мали залишатися на ночівлю та другий день урочистостей. Я спеціально поговорила із мамою. Ще й збіглося так, що того дня Андрій мав виїхати у відрядження. Загалом ми домовилися, що я приведу доньку на ніч до мами.
На весіллі я зрозуміла, що недобре почуваюся. Залишатися там на ніч я не хотіла і просто не могла. Ми з чоловіком вирішили поїхати до мами, забрати доньку та вирушити додому. У мене завжди з собою ключі від маминої квартири, мало що може статися. Ми маму не попередили, що повернемось. Час був уже пізній.
Я просто відчинила двері своїм ключем і зайшла до квартири. Від побаченого в мене волосся стало дибки. Моя донька спала в передпокої на розкладачці. А з великої кімнати долинав гучний звук телевізора. Навіть не роззуваючись, я відразу влетіла у вітальню. Там я застала свою маму з Андрієм, що лежали на дивані і дивилися якусь тупу комедію.
Коли я запитала, чому моя дитина спить у коридорі, Андрій почав кричати, яке я маю право відкривати, на секунду, його квартиру своїм ключем у такий час. Я випала в осад! Я так розлютилася, що була готова на нього накинутися в ту ж секунду.
Потім сказала, що доньку ми забираємо і більше ноги моєї у цій квартирі не буде. Але оскільки офіційно це житло мами і згідно із законом мені в майбутньому дістанеться його частина, це питання ми вирішуватимемо через суд вже зовсім скоро, раз на те пішло.
Поки ми з чоловіком та донькою їхали додому, мене всю трясло. Женя заспокоював мене, сказав, що я сильно погарячкувала. Але якою мала бути моя реакція? Я просила маму бути вночі разом із малям, бо вона боїться спати сама. Вона часто прокидається.
А мама на своє виправдання почала брехати і сказала, що Анюта просто гралася в коридорі, а потім там заснула. Яка нісенітниця! Я більше не бажаю спілкуватися із цими людьми.
