– А ти не змінився, – тихо відповіла вона, ніби до самої себе.
Сергій кинув на стіл ключі, голосно, навмисно.
– Це вже неможливо, Наталко. Все. Досить.
– Що досить? – її голос трохи здригнувся.
– Цей постійний контроль, твоя вічна мудрість! Ти завжди все знаєш, все розумієш, а я хто? Цуценя біля твоїх ніг? – Він підійшов до дверей, не обертаючись.
– Ти хоч раз вислухав мене? – Її слова різонули повітря.
– Не починай! Я втомився! Раніше ти була старша, а тепер старіша.
Сергій уже тримав ручку дверей, коли Наталя раптом обернулася до нього, з поглядом, сповненим розпачу, але не сказала нічого. Просто дивилася, як він зачинив за собою двері.
У кімнаті стало тихо, якщо не рахувати слабкого скрипу старої дерев’яної підлоги під її кроками. Наталя повільно підійшла до столу, де залишилися кинуті ключі. Поруч лежала маленька коробочка з тестом, зробленим ще вранці.
Вона взяла його до рук, подивилася на дві яскраві смужки. І чомусь усміхнулася, але це була гірка, майже приречена посмішка.
– Він так і не дізнався, – подумала вона і сіла на диван, дивлячись у вікно, за яким починався черговий сірий вечір.
…Сергій стояв біля барної стійки клубу і, ліниво похитуючи келихом, зрідка оглядав зал. Увійшла Наталя – висока смаглява брюнетка з впевненою ходою, вона одразу привернула його увагу.
– Гарна, звичайно, але не мій вік, – майнуло в його голові, але за хвилину він уже обмірковував, як зав’язати розмову.
Пізніше він скаже, що його підкорила її посмішка – тепла і трохи сором’язлива, не схожа на зухвалі погляди інших жінок у клубі. Наталя погодилася на танець після короткого вагання.
Тоді вона тільки-но почала приходити до тями після розлучення, і все ще відчувала невпевненість, особливо в таких місцях. Сергій одразу це вловив.
– Ви часто сюди ходите, чи сьогодні виняток? – спитав він, дивлячись у її очі.
– Не звикла я до таких закладів. Чесно кажучи, це скоріше ідея подруги, – Наталя трохи знизала плечима, її голос був рівним.
У їхньому спілкуванні не було іскор, але воно дивно заспокоювало. Сергій був не дуже балакучий, але його манера триматися викликала в дівчини цікавість.
За годину, провівши Наталю до виходу, він помітив, що її очі на прощання затрималися на ньому трохи довше.
Через три місяці Сергій переїхав до неї…
Роки спільного життя складалися не просто. Сергій завжди прагнув більшого, але його плани часто залишалися нереалізованими.
Ідея відкрити ремонтну майстерню перегоріла ще на етапі пошуку приміщення.
Спроби влаштуватися в рекламний бізнес також не мали успіху. Він звинувачував у цьому брак зв’язків, погану економічну ситуацію – все, крім себе.
Наталя працювала у школі. Її дні починалися рано, закінчувалися пізно, і вдома вона часто хотіла лише одного – тиші. Сергій же, який не звик до стабільної рутини, шукав емоцій.
Все змінилося, коли він влаштувався в компанію з продажу будівельних матеріалів. Робота була посередньою, але колектив йому подобався. Особливо одна зі співробітниць – Світлана.
Світлана з’явилася у їхньому житті непомітно. Наталя почула її ім’я вперше за спільною вечерею з друзями Сергія, коли він, між іншим, згадав, як вона «смішно відповідає на дзвінки клієнтів».
– І що, тобі справді так весело з колегами? – Вона поставила питання за сніданком.
– Ну, хоч десь весело, – кинув Сергій, відводячи погляд.
Ці дрібні деталі накопичувалися. Наталя все частіше зауважувала, що Сергій приходить пізніше, ніж зазвичай.
– Затримуєшся знову?
– У нас там є клієнт новий, багато роботи.
Вона припинила ставити запитання. Не тому, що довіряла, але через те, що боялася відповідей.
Останній вечір перед сваркою запам’ятався їй до дрібниць. Сергій прийшов пізно, швидко переодягся і сів вечеряти. Від нього виразно пахло жіночими духами.
– Де був? – спитала вона спокійно, майже без інтересу.
– В офісі, де ще?
Він сказав так недбало, що вона не стала продовжувати. Брехня була надто відвертою. Її це чомусь навіть не зачепило, лише додало дивного спокою.
На ранок був тест і той самий скандал…
Наталя постояла кілька секунд, намагаючись усвідомити, що сталося. Її погляд ковзнув по кімнаті, де все нагадувало про Сергія: його книга на полиці, футболка, що залишилася на стільці. Вона хотіла відчути біль, але в голові було пусто.
З тестом у руках Наталя підійшла до столу, прибрала його в шухлядку, і закрила її з тихим клацанням.
З моменту, як Сергія пішов, минуло три дні. За цей час він жодного разу не зателефонував, жодного разу не спробував порозумітися.
Наталя намагалася знайти пояснення його вчинків, але не знаходила нічого, окрім холодної констатації факту: він пішов.
У п’ятницю ввечері зателефонувала подруга Олена.
– Ти як?
– Нормально, – голос Наталії звучав рівно, хоч це вимагало зусиль.
– Я чула, він тепер із новою бабою. Так?
– Схоже.
У її відповідях не було гніву, лише втома. Олена почала говорити щось втішне, але Наталія перервала її.
– Лєна, вибач, не можу зараз говорити. Завтра подзвоню.
Вона відклала телефон, та сіла на диван. Не плакала, не жаліла себе, просто дивилася у вікно, де повільно запалювалися ліхтарі.
Наступного тижня вона повернулася до свого звичайного життя. Працювала у школі, проводила додаткові заняття для учнів. Вдома готувала вечерю, хоча їсти майже не хотілося.
За два тижні Наталя випадково зустріла Сергія у центрі міста. Він ішов із молодою жінкою. Світлана, здогадалася вона. Жінка щось жваво розповідала, а Сергій, сунувши руки в кишені, слухав її.
Вони пройшли повз, не помітивши Наталю. Вона не зупинилася, не зробила жодного кроку, щоб привернути їхню увагу. Просто пройшла далі.
Увечері сидячи в порожній квартирі, Наталя взяла чистий аркуш паперу.
«Дорогий Сергію!
Ти пішов і, мабуть, це був єдиний правильний вчинок за довгий час. Ми знали, що наш шлюб тримався на порожнечі, яку ми боялися визнати. Але тепер це не має значення.
Ти не знаєш, але я вагітна. Це не змінить нічого між нами. Я не пишу, щоб повернути тебе чи викликати жалість. Я просто хочу, щоб ти знав.
Я впораюся. Про нас не турбуйся».
Вона склала листа, але не стала відправляти його. Просто прибрала в шухляду столу, де вже лежав тест.
Наталя зосередилася на собі. Вона записалася на курси майбутніх матерів. Там познайомилася з Іриною, добродушною жінкою, яка виявилася навіть старшою від Наталії. Обидві чекали на первістків.
– Не думай про минуле. Він уже минуле. У тебе є майбутнє, і воно тут, під твоїм серцем, – говорила Ірина.
Кожна зустріч з нею приносила Наталі відчуття тепла та спокою.
Вона почала повертатися до повноцінного життя: робота, прогулянки в парку, розмови з подругами.
На черговому прийомі лікар повідомив, що у неї буде хлопчик. Наталія посміхнулася:
– Павло. Я назву його Павло.
Вона знала, що буде нелегко, але була готова.
…Минуло п’ять місяців із того моменту, як Сергій пішов. Наталя більше не чекала на його дзвінки. Її життя поступово набувало стабільності.
Робота, зустрічі на курсах для майбутніх матерів, рідкісні прогулянки набережною Дніпра – кожен день був розписаний.
Цього дня Наталя поверталася додому із занять на курсах, коли зненацька помітила Сергія біля під’їзду. Він сидів на лавці, сутулячись, куртка виглядала пом’ятою, обличчя виснаженим.
Вона підійшла ближче, не поспішаючи, тримаючи спину прямо.
– Що тобі потрібно? – Голос її був спокійним, майже байдужим.
Сергій підвів голову. Його погляд “бігав”, він, здавалося, шукав правильні слова, але не знаходив.
– Я… просто хотів дізнатися, як ти.
Наталя кивнула, наче він сказав щось очевидне.
– Все добре.
Він відкашлявся, нервово зчепивши пальці.
– Чув від Льошки… що ти чекаєш на дитину.
Вона не відповіла одразу. Усередині все здригнулося, але зовні вона залишалася спокійною.
– І?
Сергій підвівся, але тримав дистанцію.
– Ти мені нічого не сказала. Це… Це ж моя дитина?
– А ти залишився б? Якби я сказала того дня? – Наталя глянула прямо в його очі.
Він відвів погляд.
– Я не знаю.
– Саме так, Сергію. Не знаєш.
Наталя хотіла сказати більше, але раптом відчула втому. Не від розмови, а від самого факту його присутності.
– Що ти хочеш? Для чого ти тут? – вона дивилася на нього, не блимаючи.
– Я… не знаю, Наталко. Я сумую. Я все зіпсував, розумію, але, може, ми… – він замовк, не знаходячи потрібних слів.
– Ні, – перервала його вона.
Сергій завмер.
– Що означає «ні»?
– Це означає, що в нас нічого не вийде. Ти зробив свій вибір. І я зробила свій.
Він знову хотів щось сказати, але вона зупинила його.
– Сергію, ти пішов. І я вдячна тобі за це. Тому що зараз я знаю, чого хочу.
Його обличчя потемніло. Він ніби чекав іншої розмови, іншого результату.
– А дитина?
Наталя трохи посміхнулася, але в її посмішці не було тепла.
– Це моя дитина.
Вона розвернулася і пішла до під’їзду. Сергій залишився стояти біля лави, втрачений і самотній.
За чотири місяці у Наталі з’явився хлопчик. Вона назвала його Павлом. Олена, Ірина та ще кілька друзів, були поруч у найважливіші моменти.
Коли вона вперше взяла сина на руки, їй здалося, що весь світ став трохи яскравішим, трохи теплішим.
Сергій намагався вкотре вийти на зв’язок, але Наталя не відповіла. Вона розуміла: йому важливіше було виправити своє власне життя, ніж бути частиною їхньої нової родини.
Його нова робота не принесла успіху. Світлана давно пішла, зрозумівши, що Сергій не зможе забезпечити її плани на «красиве життя».
Якось Наталя побачила його випадково біля автобусної зупинки. Він виглядав старшим за свої роки, втомленим і пригніченим.
Вона пройшла повз, навіть не сповільнивши кроку.
Наталя жила спокійно. Вона знаходила радість у кожному дні, у перших кроках сина, у турботі друзів.
Сергій залишився лише спогадом – уроком, який вона засвоїла, і гідно пройшла.
Пишіть в коментарях, чи слушно вчинила Наталя, залишивши сина без батька? Ставте вподобайки.
