Я втомився, від того, що всім винен.
Мені 47 років, я дуже непогано заробляю, і тому всі численні родичі, близькі й не дуже, вважають, що я маю всім фінансово допомагати. Я не проти допомагати батькам, своїм та дружини, і це я роблю, та й завжди робив. Ще за добротою чи дурістю душевною, допомагав молодшому братові та його сім’ї, а оскільки допомагав їм, допомагав і сім’ї сестри дружини, та й іншій рідні.
І всі стали вважати це нормою. Якщо що трапиться – одразу до мене. Можна брати гроші в борг і не віддавати, а потім говорити, мовляв, пробач борг, і приходити брати знову. Можна постійно просити оплатити відпочинок, додати грошей на покупки і т.д.
Настала пандемія – доходи просіли. І тут з’ясувалося, що я маю купити племінникам квартири (хоча б однокімнатні), а дітям сестри дружини оплачувати навчання.
Я вибухнув – усім сказав, куди їм йти і ще й про борги нагадав. В результаті мої батьки спілкуються зі мною холодно, батьки дружини теж, хоч від фінансової допомоги на свою адресу не відмовляються.
Хто мене підтримав, то це дружина. Сказала, що це перебір, і ми маємо лише батькам і вистачить допомагати невдячній рідні.
Найнеприємніше – пояснити ситуацію нашим дітям, з ними також почали спілкуватися по-іншому, а вони цього не можуть зрозуміти. Як це розповісти дітям, не знаю, хоч вони вже великі, 13 та 18 років.
І ще момент: нам із дружиною стало простіше жити, коли не стало постійних родинних посиденьок тощо. Ми раптом зажили повноцінним життям, нікому не повинні допомагати, ніхто не треться у нас у домі.
Може, це егоїзм, але як добре стало зі скороченням спілкування з батьками з обох сторін. Двічі на місяць зустрічатися, виявляється, більш ніж достатньо. Не дзвонить ніхто, і я не хочу повернення до колишнього формату стосунків із ріднею. Тим паче, з’явилося більше грошей які я можу витратити на свою родину, а не на чужих мені людей.
