Сина виховувала одна. Дуже важко. Але стала на ноги матеріально. «Вивчила» сина у двох інститутах. Допомогла із житлом. Він з 20 років жив із дівчиною. Вона мені не подобалася. Причин дуже багато, але я терпіла, намагалася не псувати стосунки.
Син із невісткою народили двох дітей поза шлюбом. Вчора розписалися просто тому, що потрібна своя квартира. Я їм знову допомагаю, але не даю сісти на шию зовсім, попередню маленьку квартиру забираю собі. Їм даю лише частину, і вони беруть іпотеку.
З невісткою відносини покращилися. Вона змінилася, і в сім’ї у неї біда: мати тяжко хворіє. Я її жалію. Зараз із нею стосунки навіть кращі, ніж із сином. Але син…
Я його зовсім не впізнаю. Ще 3-4 роки тому, він сам дзвонив нам із бабусею, хоч і не дуже часто. Приїжджав на ювілеї та дарував дорогі подарунки. Тепер просто надіслав бабусі на 80 років квіти. А я вже роки 3 подарунки не отримую зовсім (він живе в іншому місті). Дзвонить лише тоді, коли йому щось потрібне.
Але навіть не це найстрашніше. Страшно, що він став зовсім чужим. Холодний.
Зараз я приїхала до них і живу тиждень, няньчуся з онуками. Він приходить із роботи і мене не бачить. Йде до своєї дружини і мило з нею щебече, хоч і рикає на неї теж. А я для нього нуль. Мені хочеться поговорити. Я, можливо, багато говорю, але зазвичай по справі.
Щось у нього спитаю, а він: «ти в мене це вже питала». А днями почав мені казати, що я багато говорю і він втомився мене слухати. Мовляв, він хоче помовчати. Якщо я щось хочу дізнатися, то лише через невістку. Він постійно дратується, і я вже волію мовчати.
Що мене дратує, то це те, що трирічна онука теж грубить мені і не хоче спілкуватися. Вона всім грубить. Мабуть, копіює поведінку батьків. Я вже хочу лише одного — скоріше поїхати додому. Минулого разу було те саме. Я навіть їхала до них з небажанням, хоча онучок хочеться побачити і справи вирішити.
Син нервується, сіпається, а потім намагається догодити трохи. Потім знову сіпається. Навіть вибачається іноді. А я їм потрібна, не потрібна тільки власному синові. Невістка так взагалі зараз, як шовкова. Але тільки не син. Їм аби я допомагала, на інше начхати.
Ми жили у провінції. А вони вже 7 років у Києві. Вони змінилися, навіть друзі їх це наголошують. Стали якісь холодні, меркантильні. Думала до них переїхати згодом, але зараз не хочу. Через сина. Його холодність і дратівливість просто не переношу.
У дитинстві у нього була сильна психологічна травма. Постраждалою стороною була я, але в усьому виявилася винною у результаті. Зараз я хочу тільки одного: все владнати зі справами і швидше поїхати до себе додому. Нехай живуть як хочуть.
