Сина виховувала одна. Дуже важко. Але стала на ноги матеріально. «Вивчила» сина у двох інститутах. Допомогла із житлом. Він з 20 років жив із дівчиною. Вона мені не подобалася. Причин дуже багато, але я терпіла, намагалася не псувати стосунки.
Син із невісткою народили двох дітей поза шлюбом. Вчора розписалися просто тому, що потрібна своя квартира. Я їм знову допомагаю, але не даю сісти на шию зовсім, попередню маленьку квартиру забираю собі. Їм даю лише частину, і вони беруть іпотеку.
З невісткою відносини покращилися. Вона змінилася, і в сім’ї у неї біда: мати тяжко хворіє. Я її жалію. Зараз із нею стосунки навіть кращі, ніж із сином. Але син…
Я його зовсім не впізнаю. Ще 3-4 роки тому, він сам дзвонив нам із бабусею, хоч і не дуже часто. Приїжджав на ювілеї та дарував дорогі подарунки. Тепер просто надіслав бабусі на 80 років квіти. А я вже роки 3 подарунки не отримую зовсім (він живе в іншому місті). Дзвонить лише тоді, коли йому щось потрібне.
Але навіть не це найстрашніше. Страшно, що він став зовсім чужим. Холодний.
Зараз я приїхала до них і живу тиждень, няньчуся з онуками. Він приходить із роботи і мене не бачить. Йде до своєї дружини і мило з нею щебече, хоч і рикає на неї теж. А я для нього нуль. Мені хочеться поговорити. Я, можливо, багато говорю, але зазвичай по справі.
Щось у нього спитаю, а він: «ти в мене це вже питала». А днями почав мені казати, що я багато говорю і він втомився мене слухати. Мовляв, він хоче помовчати. Якщо я щось хочу дізнатися, то лише через невістку. Він постійно дратується, і я вже волію мовчати.
Що мене дратує, то це те, що трирічна онука теж грубить мені і не хоче спілкуватися. Вона всім грубить. Мабуть, копіює поведінку батьків. Я вже хочу лише одного — скоріше поїхати додому. Минулого разу було те саме. Я навіть їхала до них з небажанням, хоча онучок хочеться побачити і справи вирішити.
Син нервується, сіпається, а потім намагається догодити трохи. Потім знову сіпається. Навіть вибачається іноді. А я їм потрібна, не потрібна тільки власному синові. Невістка так взагалі зараз, як шовкова. Але тільки не син. Їм аби я допомагала, на інше начхати.
Ми жили у провінції. А вони вже 7 років у Києві. Вони змінилися, навіть друзі їх це наголошують. Стали якісь холодні, меркантильні. Думала до них переїхати згодом, але зараз не хочу. Через сина. Його холодність і дратівливість просто не переношу.
У дитинстві у нього була сильна психологічна травма. Постраждалою стороною була я, але в усьому виявилася винною у результаті. Зараз я хочу тільки одного: все владнати зі справами і швидше поїхати до себе додому. Нехай живуть як хочуть.
Мама все життя відмовляла мені у підтримці, навіть у найменшій. А ще вона ніколи не…
Насправді ніщо не віщувало біди. Зрозуміло, я помічала, що Андрій завжди виглядає з голочки, обожнює…
Я дуже рада, що мама зважилася у свої сорок вісім років почати все з чистого…
Моя сестра минулого року отримала цікаву пропозицію щодо роботи та поїхала за контрактом на чотири…
Наша сім'я не скажу, що була дуже багатою, але цілком заможною. Батьки оплатили нам з…
Мій чоловік - Андрій - єдиний "дорогоцінний синочок" Тамари Павлівни. Чи треба говорити, що вона…