До того як не стало тата, я була впевнена, що батьки люблять нас із сестрою однаково. Хоча тато не був моїм біологічним батьком. Ми з ним завжди були ближчими. Поруч із ним можна було просто мовчати.
Молодша сестра (11 років різниця) завжди була ближчою з мамою. Але я завжди любила її всім серцем. Моя перша зарплата, моя перша відпустка, мої поїздки з друзями — все це було для неї, з нею, заради неї.
І ось не стало тата і з’ясувалося, що сестра влізла в якусь піраміду фінансову з батьківськими грошима та грошима чоловіка. І батьки на старість років залишилися жебраками. Вона розлучилася зі своїм чоловіком-спортсменом, який отримував по 5-10 тисяч доларів на місяць і залишилася з 7-річною дочкою на шиї батьків пенсіонерів.
Тато раніше намагався влаштувати її на роботу, але їй то не цікаво, то зарплата маленька. Все чекала, що їй пропонуватимуть роботу, а вона вибиратиме.
Потім стало гірше. Сестричка завела чоловіка, який забороняв їй, наприклад, зустріти тата в аеропорту, коли він повертався від мене додому. Таксі не була проблема, але сам факт. Тато не хотів про це говорити, йому було дуже боляче. Ми з чоловіком намагалися батькам допомагати, балувати. А вона навіть зустріти не може.
І ось не стало тата. У мами розпочалися проблеми зі здоров’ям. Сестра нарешті влаштувалася на роботу і від цього страждала страшно. Спочатку навіть було її шкода. Потім її колишній чоловік намагався відсудити у неї частину квартири (нашої бабусі). Суд тривав майже два роки.
Влітку на час відпустки ми забрали племінницю до себе: тягали музеями, виставками, спа, новими містами, купували одяг. І ось тепер, коли ми не можемо брати племінницю (завершилося студентське життя доньки – всі працюємо). Почалися образи.
Образи озвучує мама. Мовляв, молодша внучка (племінниця) не має велосипеда, а моїй молодшій сестрі було б зручніше їздити на джипі. Що вони з сестрою хочуть жити в одному новому будинку (бажано в одному під’їзді – зараз живуть в десяти хвилинах у двох 3-х кімнатних квартирах). І щоб добре продати квартири, їх спочатку потрібно відремонтувати. І що всі ці “хочу”, маємо забезпечити ми з чоловіком.
Якщо що, то ми не мали свого кута. На все заробляли самі. Працювали на кількох роботах. Вивчили доньку. Цього року продали стару квартиру та купили більшу у новому будинку. Машину дочка купила собі сама. Ми підкинули їй лише третину, як і обіцяли.
Вважаємо, що всього потрібно досягати самим. Щомісяця відправляю мамі гроші. Сестрі після її заяви, що їй ніхто не допомагає купити зимову гуму, і що іншим дітям тата залишають у спадок фабрики, а от їй не залишили, більше грошей не надсилаю. Вона в образі і не дзвонить.
До випадку з татом я вже років 20 жила окремо – в іншому місті і навіть в іншій країні. І як тепер із цим розбиратися? Не хочеться псувати стосунки, родина все ж таки. Але чому ми маємо забезпечувати їх?
