У мене є двоюрідна сестра, у неї троє дітей – майже погодки. Старшому – п’ять із половиною, чотири – середньому та два – молодшому. Звичайно, Галя поки не працює, в декретній відпустці знаходиться. Я сама мати, тому знаю, як це не просто.
Добре знаю, як важко їй і фізично, і морально, і матеріально. Вирішила допомогти чим зможу. Перебирала нещодавно речі Владика, свого семирічного сина, і зібрала цілий «посаг». Звідки тільки все це взялося? Завжди намагалася не заполоняти шафи, але набралося.
Усі речі: одяг, взуття – чисті, прасовані. Деякі зовсім ненадівані, але Владику вже не підходять – підріс синок. Вирішила я ці дитячі речі комусь віддати. Спочатку думала – до притулку, чи до дитячого будинку. Але потім згадала про Галю.
Навіщо до притулку, у мене ж сестра двоюрідна – багатодітна. Краще їй віддам, як-не-як рідня. Тим більше одяг хлопчиковий, а в неї – всі хлопчики, їм впору буде. Коротше, зателефонувала Галині, розповіла, що до чого, зібрала все в три великі пакети й повезла на таксі.
Дорогою заїхала до магазину. Купила хлопчикам гостинців та торт. Хоч і так не з порожніми руками їду, але з гостинцями буде ще краще. Приїхала до Галі. Вона не надто далеко від нас живе. Віддала гостинці, речі для хлопчаків, на племінників двоюрідних подивилася.
Гарні хлопці ростуть. Потім ми з Галею чай із тортом на кухні пили, розмовляли про дітей, про сімейні справи. Добре посиділи, побалакали, Галя мені за все подякувала, і я поїхала додому.
Я їй на прощання сказала, що можливо ще щось привезу, можливо, іграшок якихось, які Владику вже не цікаві. Вона знову: «Дякую. Привозь…» І я задоволена, що добру справу зробила, і Галя, мабуть, теж залишилася задоволеною.
Минуло близько тижня. Вранці я провела Владика до школи, а сама на роботу пішла. Мені на дев’яту годину. Іду повз ринок, дивлюся, бабця стоїть, торгує різною всячиною: і продукти у вигляді банок-різносолів, і речі різні, щонайбільше одягу.
Мені було нічого в неї не потрібно, просто дивилася. І раптом погляд чіпляє одну річ – дитячий зимовий комбінезон. Яскравий такий, світло-зелений, як у Влада був, який я Галі віднесла. «Ось, – думаю, – як у Влада був, точно такий». Ну і підійшла до бабусі, щоб спитати, за скільки вона його продає.
Підходжу, питаю:
– Жінко, скільки ви за той дитячий комбінезон просите?
Бабуся одразу не відповідає, ніяковіє, а потім каже:
– А ви точно візьмете? Чи так просто запитуєте?
Я взяла та підіграла:
– Візьму, якщо ціна підійде.
Бабуся вийняла з кишені телефон і дзвонить:
– Алло, Галочко? Тут ось жінка зимовий комбінезон запитує? Скільки просити за нього? Говорила. Так. Я забула, стара. Зрозуміла. Гаразд.
Бабця сховала телефон і каже:
– Дві тисячі господиня просить. Берете?
А я тримаю комбінезон у руках та відчуваю, що це Владика комбінезон. Комірець вивернула назовні, а там літери, які сама вишивала: «Владик Д.».
– Ні, – відповідаю. – Не візьму. Дорого дуже. А хто ця Галя?
– Галя? – перепитує бабця. – Так це господарка цих речей. А ви придивіться, можливо, все-таки візьмете. Ось ще дитячі речі є.
Бабуся відчинила коробку, і показала. Я подивилася, і мене така злість взяла, навіть целофановий пакет був той, у якому я передала речі Галині. Запитань до бабусі у мене більше не було. Запитання постали до сестри Галини.
Йшла вулицею до роботи, й була в шоці. Просто не знала, що думати. Як бути? Спочатку хотілося зателефонувати до Галини. Запитати, чому вона речі Владика на продаж виставила. Може, вона гидує нами? Але тоді навіщо брала? Я могла б їх в інше місце влаштувати.
З іншого боку, я розуміла, тепер ці речі не Владика, не мої, зрештою. Галя має право розпоряджатися ними, як їй заманеться. Я могла побачити цей зимовий комбінезон у сміттєвому контейнері. Хіба цей варіант порадував би мене більше?
Я не розумію, що відбувається зі мною. Чого мені шкода? Тільки те, що зі мною не порадилися, і почали без мене розпоряджатися речами, як захотіли. Чи я побачила ціну своєї доброти? Як вважаєте? Потрібно сестрі щось казати?
