– Михайле, давай уже. Що там бабуся вирішила? – Не витримала Лідія, схрестивши руки на грудях.
Михайло глибоко зітхнув, та розкрив документи.
– «Все майно, включаючи будинок, сад та особисті речі, заповідаю Михайлу Сергійовичу Іванову…»
Тиша накрила кімнату. Всі застигли, наче час зупинився. Лідія першою порушила мовчання:
– Що? – її голос затремтів, а очі заблищали. – Це якийсь розіграш? Бабуся мені обіцяла будинок! Вона не могла так вчинити!
Олег насупився, його обличчя потемніло.
– Михайле, – його голос був хрипким, – ти знав про це заздалегідь?
Михайло кинув на нього здивований погляд.
– Звісно, ні. Я дізнався про це щойно, як і ви.
Лідія схопилася з місця, її руки стиснулися в кулаки:
– Ну, звичайно! Адже ти завжди був її улюбленцем! Приїжджав, допомагав, прикидався таким дбайливим. А мені? Що вона говорила про мене? Що я невдячна?
– Лідо, припини, – спокійно сказав Михайло. – Я просто читав заповіт. Не треба перекладати вину на мене.
– Припиніть сперечатися! – Втрутився Олег, різко встаючи. – Бабуся знала, що робила. Але я вважаю це не справедливим. Вона весь час казала, що будинок – це сім’ї, всім нам. А тепер?
Лідія саркастично розсміялася:
– Так, “для сім’ї”. Тільки чомусь сім’я для неї – то завжди був Михайло!
Михайло повільно опустив заповіт на стіл, та потер скроні.
– Давайте бодай спокійно обговоримо. Я не збираюся нікого обділяти, але рішення за бабусею. І я не можу його змінити.
– Це ми ще подивимося, – прошипіла Лідія, хапаючи зі столу бабусин альбом.
Здавалося, напруга досягла межі. Кожен погляд, кожне слово в кімнаті були, немов гострі стріли. Михайло мовчки спостерігав за тим, як його родина, яку він завжди вважав за дружну, валиться на його очах.
Ранок у будинку видався тривожним. Лідія вже була на ногах: перебирала старі альбоми, шукаючи щось, що могло б довести її слова про бабусину обіцянку. Михайло знайшов її в бабусиній кімнаті, серед розкиданих фотографій та записок.
– Лідо, що ти робиш? – він притулився до одвірка, дивлячись, як вона гарячково гортає сторінки.
– Шукаю правду, – не підводячи голови, буркнула вона. – Ось, дивись! – Вона простягла йому старий, пожовклий від часу папірець. – «Будинок має залишитися в сім’ї». Це її слова! А тепер скажи, Михайле, ти збираєшся вчинити чесно?
Михайло уважно вивчив записку. На звороті були старі розрахунки та рядки, написані бабусиним почерком. У ній справді згадувалося, що будинок завжди має бути місцем для всіх.
– Лідо, це всього лише замітка. Ти сама розумієш, заповіт – це юридичний документ, а не… – він зупинився, побачивши її погляд.
– Для тебе – юридичний. А для мене це дім, – голос Лідії здригнувся. – Мені нема куди йти, Михайле. Ти про це подумав?
Тим часом Олег знайшов у коморі стару скриньку, яку бабуся завжди тримала під замком. Він голосно покликав усіх.
– Ідіть сюди! Це може змінити все!
Вони зібралися в курній коморі. Скринька виявилася замкнена, але замок легко піддався ножу. Усередині були листи, акуратно перев’язані стрічкою, та кілька фотографій.
– Це листування бабусі з її батьком, – сказав Олег, переглядаючи сторінки. – Вона пише, що будинок має бути символом сім’ї, а не яблуком розбрату.
– Та ми це вже зрозуміли, – виразила Лідія, забираючи один із листів. – Тільки чомусь Михайло вважає інакше.
– Я нічого не вважаю, – втомлено відгукнувся Михайло. – Але ви обидва намагаєтеся мене звинуватити у тому, що я навіть не вибирав.
– Може, ти й не вибирав, але ти міг би виправити все! – Вибухнула Лідія.
Олег, стиснувши кулаки, обернувся до Михайла.
– Скажи прямо: ти збираєшся залишити все собі?
Михайло мовчав. Він глянув на фотографію з листа, де бабуся стояла на ґанку будинку, обіймаючи його та Лідію. Тоді йому було шість років. Її очі сяяли, начебто весь світ обертався навколо цієї родини.
– Мені треба подумати, – нарешті сказав він.
Увечері він піднявся на горище, де знайшов ще одну скриньку. Усередині ще один лист від бабусі. У ньому вона писала:
«Якщо ви читаєте це, значить, я не змогла зберегти лад за життя. Але пам’ятайте: будинок це не стіни, а ви. Ваші стосунки – ось головна спадщина».
Ці рядки перевернули все. Михайло відчув, як на його плечі лягає не майно, а відповідальність.
Вечір видався холодним та вітряним. Сім’я зібралася у вітальні, але тиша здавалася майже відчутною. Михайло, тримаючи в руках листа бабусі, підвівся біля каміна. Його обличчя відбивало суміш втоми та рішучості.
– Досить, – нарешті сказав він. – Ми не можемо так продовжувати. Цей лист останній, що вона залишила, і я думаю, він пояснює все.
Олег та Лідія переглянулись, у їхніх поглядах читалися настороженість та прихована образа. Михайло повільно розгорнув листа і почав читати.
– Якщо ви це читаєте, значить, я не змогла сказати вам цього особисто. Цей будинок не просто місце, де я жила. Це є символом того, що тримає нас разом. Прошу вас, не діліть стіни. Нехай це буде ваш спільний будинок, оскільки я про це завжди мріяла».
Слова повисли у повітрі. Михайло подивився на Лідію, яка опустила очі, і на Олега, чий погляд залишався напруженим.
– Вона хотіла, щоб будинок об’єднав нас, а не поділив, – продовжив Михайло. – Я ухвалив рішення. Цей будинок залишиться всім. Лідо, ти можеш жити тут із дитиною. Олеже, я пропоную розділити відповідальність за його утримання. Але це місце має бути нашим спільним.
– Ти серйозно? – голос Лідії тремтів. – Ти віддаєш мені будинок?
– Не віддаю, – поправив Михайло. – Це буде спільний будинок. Для нас усіх.
Олег насупився, але, на подив Михайла, не заперечив.
– Отже, ти вирішив взяти на себе її роль? Бути стрижнем сім’ї?
Михайло кивнув головою.
– Не тому, що я цього хотів, а тому, що бабуся вірила, що так правильно.
Лідія раптово розплакалася, затуляючи обличчя руками.
– Вибач мені, Мишко. Я думала лише про себе. Мені здавалося, що я втратила все…
Олег підійшов до неї, поклав руку на плече і тихо сказав:
– Ми всі помилялися.
Михайло спостерігав за ними, і вперше за цей час відчув, що зробив правильно.
– Але є умова, – додав він. – Цей будинок не продаватиметься. За жодних обставин. І ми збиратимемося тут усією родиною.
Олег кивнув головою, а Лідія тихо витерла сльози.
– Згодна.
Вони сиділи біля каміна, відчуваючи, що щось змінилося. Будинок, який щойно був приводом розбрату, раптом став символом об’єднання.
Вечір закінчився на веранді, де на шафі стояла ще одна бабусина скринька. Усередині був маленький клаптик паперу з рукописним почерком:
«Дякую, що обрали сім’ю, а не стіни».
Михайло тримав цей клаптик у руках, відчуваючи тепло, наче бабуся була тут, поряд із ними.
Ранкове сонце заливало веранду теплим світлом, пробиваючись крізь ажурні фіранки. Михайло вийшов на ґанок, вдихнув свіже сільське повітря і глянув на сад, де тепер знову чути голоси та сміх.
Олег із Лідією щось обговорювали біля старої яблуні, Лідія час від часу втирала сльози, але її посмішка стала більш щирою.
У кухні залунали знайомі звуки. Михайло обернувся і побачив, як Лідія, зав’язавши фартух бабусі, клопотала біля столу, розкочуючи тісто.
Її маленький син крутився поряд, вимагаючи уваги. Михайло згадав бабусю в цій же ролі – вона пекла пироги, розповідаючи історії зі свого дитинства, і будинок наповнювався затишком та теплом.
– Ти йдеш до нас? – Гукнула Лідія, виглянувши з дверей. – Я знайшла бабусин зошит із рецептами. Вона писала: “Той самий пиріг, який ми завжди їли на свята”. Допоможеш мені згадати, як його готувати?
Михайло посміхнувся:
– Звичайно. Думаю, ми впораємося.
Тим часом Олег уже розчохлив інструменти у сараї.
– Настав час зайнятися дахом, – сказав він, дивлячись на Михайла. – У нас є робота, бо будинок не витримає ще однієї зими.
Михайло, схрестивши руки, з усмішкою відповів:
– Так, тепер це наша спільна справа.
– От і славно, – Олег ляснув його по плечу. – Не чекав, що так вийде. Дякую, що зробив правильний вибір.
– Це не лише мій вибір, – тихо відповів Михайло. – Це те, чого хотіла бабуся.
Увечері вся родина зібралася за великим столом. На білій скатертині стояли бабусині кухлі, а в центрі – той самий пиріг, який вони приготували за її рецептом. Лідія сміялася, розповідаючи історію з дитинства, Олег жартував з її кулінарних успіхів.
– Здається, я вперше за багато років почуваюся по-справжньому вдома, – сказала Лідія, піднявши кухоль із чаєм.
Михайло посміхнувся, глянувши на них. Тепер він знав, що бабусина мрія справдилася: будинок знову став місцем, де збирається родина. І нехай життя ще принесе нові випробування, цей момент наповнив його впевненістю – вони впораються разом.
Він підвівся, дістав з кишені бабусину записку і поклав її в скриньку на почесне місце. Тепер це був символ їхнього примирення і нового початку.
– Ну що, за сім’ю? – Підняв кухоль Михайло.
– За сім’ю! – підхопили решта, і сміх знову наповнив будинок.