– Що ти все бігаєш з ним, зустрічаєш, проводжаєш. Він тобі не батько, ти напевно не пам’ятаєш, то я тобі розповім. Не батько він тобі! – Пхала свого носа сусідка

Десятирічна Саша тихо плакала у своїй кімнаті. Вона сиділа на ліжку, обіймала фотографію мами в жалобній рамці. Після поминок гості розійшлися, жінки прибрали посуд.

За столом залишилося троє чоловіків, вітчим Олександри та два його брати. Пізніше вітчим ліг спати, а його брати пішли. Стало тихо. У двері постукали, то була сусідка.

– Сашенька, я прийшла подивитись. Спить? Може, до мене підеш?

– Ні, я вдома залишусь.

– Ти їла?

– Я не голодна.

– Добре, господарюй сама, ти тепер тут головна, якщо цього не рахувати.

Вітчима сусідка не називала на ім’я, а Саша його взагалі ніяк не називала. Він з’явився в їх сім’ї чотири роки тому, прийшов до їхнього дому.

Почало жити легше, мама була щаслива, гроші з’явилися, ремонт у будинку зробили. Вітчим не шкодував для них нічого, маму любив, Сашу майже не помічав.

Не виходило в них спілкування. Напевно він взагалі з дітьми не ладнав. Саші це не заважало.

А потім мама занедужала. Вітчим цілий рік доглядав її, возив лікарями, купував кращі ліки, але дива не сталося.
***
Минув рік. Вітчим працював, Саша вчилася. У будинку майже завжди було тихо. Без слів розуміли, хто має чим займатися.

Вітчим, його Григорієм звали, купував продукти, Саша готувала та прибирала. Гроші він їй теж давав на господарство на особисте.

На городі за всім дивився Григорій, але Саша сама, по своїй волі грядки полола. Вона ж улітку не вчиться, вільна. Раніше вона мамі допомагала, а тепер усе на ній.

– Молодець, Олександра. – Все що вона чула на подяку від Григорія.

Через рік після відходу мами Григорій привів у будинок жінку.

– Це Валентина, вона з нами житиме.

Життя змінилося. Валентина почала господарювати у будинку. Саші вже не треба було готувати. Тільки прибирання було на ній.

Валентина чіплялася, а при Григорію скаржилася на неї, та ще й брехала. А якось Саша почула розмову про документи. Валентина знайшла документи та почала вичитувати чоловіка.

– У тебе в цьому будинку половина? Навіщо ти оформив опіку над дівчиною? Жила б вона зараз у дитячому будинку, а потім би ми вирішили.

– Немає більше сил її терпіти. Вона тобі ніхто. Ніхто! Здай її! Я свою дочку у матері залишила заради тебе, а ти чужу шкодуєш!

– Ні. Я обіцяв її матері. У неї більше немає нікого. Якщо чесно розбиратися, то будинок її має бути. Просто мати заповіт не встигла написати. Я ж прийшов сюди.

– Що це означає, обіцяв? Ніхто не впізнає та не перевірить. Їй тут не місце! Її половину ми собі візьмемо. Я ж думала, що твій будинок, думала вона прийшла до тебе зі своєю дівкою.

– Дурень ти, треба було заповіт за її життя оформити. Все було б твоє, а тепер дівчисько тільки заважає. Я все вигадала, скажеш, що не справляєшся і здаси її.

– Вони не мають права відмовити. Вона некерована, неадекватна. Грошей накопичимо трохи та відкупимося від неї потім, вона після дитячого будинку будь-якій сумі буде рада.

– Геть!

– Що? Не зрозуміла. Ти подумай, я тобі справу говорю!

– Пішла геть! Зараз же забирайся. Зозуля! Свою дитину залишила і від моєї хочеш позбутися? Геть!

Валентина щось говорила, виправдовувалася, а Григорій кричав одне єдине слово – “геть”. Саша зрозуміла, що жінка пішла, все стихло. Вона тихо вийшла зі своєї кімнати, вітчим сидів на дивані, обхопивши голову руками.

– Вибач, Олександро, більше жодної жінки тут не буде. Ти тільки пробач мені.

Саша заплакала, вона сама не зрозуміла чому, чи від радості, що залишиться вдома, чи від того, що Валентини більше не буде.

Про дитячий будинок Валентина і їй говорила, коли починала чіплятися. Дівчинка її боялася, і вітчима почала боятися, вірніше його рішення, раптом він її віддасть до дитячого будинку. Вітчим вирішив!

– Сашо, ти чого ревеш? Не віддам я тебе нікуди, разом будемо. Тільки допоможи мені, жити якось треба. А я все для тебе зроблю.
***
Валентина вирішила діяти, якщо не вдалося домовитися, то вона звернулася до опіки. Знайшлося знайомство й там. Почалися перевірки.

Документи всі були в порядку, Григорій ще за життя дружини удочерив Сашу. Продукти були, в будинку чистота та порядок. Сусіди поганого нічого не могли сказати.

Григорій не мав шкідливих звичок. Все було, як у зразковій родині. План Валентини провалився. Вона спробувала повернутись, але Григорій не пустив.

Григорій працював, Саша навчалася. Вони без слів розуміли одне одного. Звичайно, вони розмовляли, але тільки у справі. Зате ніколи не сварилися.

А потім Григорій захворів, зліг із високою температурою. Саша злякалася, викликала швидку, хоч вітчим відмовлявся. Нічого страшного.

– Донька за вас дуже переживає. Плакала.

Швидка поїхала, Саша побігла по ліки в аптеку. Потім зварила курячий суп, чай. Змусила Григорія все з’їсти, поставила поруч із ліжком кухоль з чаєм.

– Ти тільки не вми.рай! Я все сама робитиму.

– Ну що ти, Сашо, лікар сказав, що нічого страшного немає. Просто спину прихопило, а температура підійнялася з-за горла, холодного молока напився. Ось тепер охрип.

– Ти не розмовляй, бережи горло. Пий теплий чай. Може молока гарячого?

– Краще чай із медом.

– Зараз, тату, я швидко мед принесу.

Саша повернулася із медом. Григорій витирав сльози.

– Тобі погано, тобі боляче?

– Мені добре, мені дуже добре, доню. Давай сходимо разом до мами на цвинтар, а то ми все окремо та окремо. Адже я знаю, що ти часто бігаєш туди. Я також ходжу.

– Ти ж підвестися навіть не можеш, лежи. Встигнемо сходити. Одужаєш і сходимо. Ти тільки не хворій.

– І в місто з’їздити треба, незабаром вересень. Тільки ти сама все вибирай, не розумію я у вашій моді.

– Ти не розмовляй, поговоримо потім. Краще спи.

– Так, ти теж відпочивай. На добраніч, дочко.

З того часу Саша стала називати Григорія татом, а він її донькою. Григорій більше не привів до будинку жодної жінки. Охочі були, але він дотримався слова.

Якось сусідка підійшла до Саші, якій було вже шістнадцять.

– Що ти все бігаєш з ним, зустрічаєш, проводжаєш. Він тобі не батько, ти напевно не пам’ятаєш, то я тобі розповім. Не батько він тобі!

– П’ять років тобі було, коли він у ваш дім прийшов. Ти й пам’ятати нічого не можеш. Спеціально прийшов, жити йому не було де, заморочив матері твоїй голову, а вона дурна і закохалася. Не батько він тобі!

– Мені шість років було! Шість! Я все знаю, все пам’ятаю, він мій батько, а ти вважай як хочеш. Можеш усім розповісти, це нічого не змінить.
***
Минули роки, Олександра здобула освіту, вийшла заміж. Григорій вже дід. Завжди чекає в гості сім’ю своєї доньки.

Нікого в нього могло й не бути, якби не випадкова зустріч із матір’ю Саші. Вони були знайомі раніше, тільки не звертали один на одного уваги.

Григорія тоді обдурили із зарплатою, та ще й відлупцювали. Мати Саші пошкодувала його, допомогла, грошей дала. А потім він приїхав з вдячністю до неї та так і залишився. Закохався…

Як кажуть, – не було б щастя, та нещастя допомогло…

Ось така зворушлива життєва розповідь до вашого прочитання! Якщо сподобалася, – залишайте коментарі та ставте вподобайки, – вам не складно, а мені приємно!