Скільки потрібно випробувати гіркоти, втрати близьких людей, через що потрібно пройти, щоб зустріти справжнє щастя?
Про це часто замислюється Ганна, їй сорок вісім років, а вона все чекає на щось хороше і сподівається.
Життя її було не дуже щасливим, але вона все одно не падала духом. А тепер сталося нещастя, вона стояла і, намагаючись не моргати, дивилася на язики полум’я, які пожирали їхню хату.
Іскри летіли далеко в нічне небо, вогонь освітлював людей, що зібралися, вже й під’їхала пожежна машина.
Пожежники квапливо і метушливо розмотували шланг, нарешті величезний струмінь втрутився у процес пожежі.
Стало димно, Ганна прикривши ніс носовою хусткою з жахом дивилася на її згоріле життя. Згоріло все: і речі, і шафа, і кухня, і все-все. Не встигли нічого винести.
Будинку, у якому прожила Ганна понад двадцять п’ять років, не стало.
– Ганнусю, ходімо до мене, твій Семен уже у нас у дворі сидить з моїм чоловіком, – тягла її за рукав Валентина, сусідка, з якою вони жили дружно стільки років.
– Сидить, і у вус не дме, що з його милості згоріли ми. Добре, що я розштовхала його, причому ледве-ледве, інакше залишився б там… – тихо говорила Ганна, а сльози котилися по щоках.
– Ох, Валю, тільки тепер я зрозуміла, як прикипіла до всього, що лишилося там, – махнула вона рукою у бік попелища. – Що оточувало мене щодня, усі фотографії, уся пам’ять…
– Нічого Ганнуся, нічого, все ще буде, тобі й п’ятдесят ще немає, ти ще молода, – намагалася заспокоїти її сусідка.
Вони увійшли на подвір’я до Валентини, там сидів Семен, чоловік Ганни та Іван, господар будинку. Семен уже прочумався після вчорашнього, мабуть, пожежа сильно його струснула.
– Ань, а що трапилося? – спитав він дружину, – з чого це ми спалахнули?
– З чого? А з того, що ти заснув зі своїм недопалком, він у тебе завалився під ліжко, звідти вже йшло полум’я, коли я тебе розштовхала, – зі сльозами говорила вона.
– Адже скільки разів тебе попереджала й ось результат – лишилися ми ні з чим…
Семен сидів похнюпившись, по щоках теж котилися сльози. Він дивився осоловілими й каламутними очима у бік колишнього свого будинку, який збудував колись своїми руками.
– Аня, пробач мені заради Христа, більше ні краплі в рот не візьму, обіцяю при сусідах. Присягаюся, не буду, – перехрестився він.
– Доведеться йти жити в будинок моїх батьків, звичайно там казна-яка хатка, але підремонтуємо. Обіцяю, Аня.
Його батьки були любителями у чарку заглядати, тож і пішли з життя один за одним вже давно, а будинок стоїть у запустінні.
Ганна з Семеном копалися на згарищі, але так нічого й не могли знайти. Семен дотримався слова. З цього дня він і не нюхав, мабуть, стрес на нього подіяв.
Залишилися тільки спогади. Ганна йшла з крамниці й зупинилася біля попелища свого будинку, бо навалилися спогади, вона навіть присіла на вцілілу лаву біля хвіртки.
Як вони прожили з Семеном двадцять п’ять років у цій хаті. Згадалося, як раділи своєму новому будинку, як вибирали шпалери, фарбу, нові меблі.
– Під Новий рік Семен приносив величезну ялинку під стелю, і всі стрибали навколо неї, вбирали. Ох, як тішилися дочки.
– А першого січня бігли дивитись під ялинку, що ж приніс дідусь Мороз, які подарунки. Скільки дитячих таємниць та веселого сміху зберігали ці стіни, – думала Ганна, – а моїх таємниць та переживань?
– Звідси доньки бігали до школи, а потім вилетіли у доросле життя, не могли налагодити сімейне життя.
– Дві дочки в Ганни були від першого шлюбу. Рано вона вийшла заміж за Генку, ще не розбираючись у людях та житті.
– Вони з Геною виявилися зовсім різними, тож не змогли налагодити сімейне життя і навіть побут. Не пристосованим він виявився, та ще й не нагулявся.
Ганна відразу ж була при надії, сиділа вдома, а чоловік гуляв дні й ночі безперервно. З’явилося у них дві доньки, бо все наділялася, що чоловік стане розсудливим.
– Жили раніше у райцентрі, там відривався Генка, а вона мало кого знала.
– Та де там, розсудливий, – промовила вголос Ганна, навіть не помітивши, що розмовляє сама з собою.
– Не послухала матір, а вона все правильно казала. У Гени був мотоцикл, якось поверталися вони з села від її батьків удвох, доньки були у свекрухи.
– Потрапили в дорожню пригоду, Генка не вижив на місці, а вона довго лежала у лікарні. Мабуть, сильний ангел-охоронець був у неї, одужала, не залишилися діти сиротами.
Саме були дев’яності роки, Ганна потрапила під скорочення на роботі, і вирішила поїхати з дітьми до матері в село. Неподалік, із батьками жив Семен. Вони часто вживали, іноді й він із ними.
Побачивши якось Ганну з доньками, одразу й закохався у неї. Дуже вже привабливою, та гарненькою вона була. Він підійшов до неї й запропонував увечері прогулятись.
– Ань, ходімо погуляємо, поговоримо, мені багато чого треба тобі сказати, – зустрів одного разу він її з роботи. Погуляли, спілкувалися, але не дуже довго.
– Ганно, виходь за мене заміж, я тебе дуже люблю і дівчат твоїх любитиму, як своїх, – зважився він на пропозицію, – я дім почав будувати для нас з тобою, – а вона й погодилася.
Вийшла за Семена, правда розуміла, що не любила його. Вона хотіла, щоб була власна хата, і щоб доньки росли у повноцінній родині.
Семен був домашнім, працьовитим. Любив Ганну та дочок. Ось тільки його батьки завжди були під хмелем, та запрошували сина на свої гулянки.
А в нього іноді не вистачало сили волі відмовитися і поступово теж приохотився. Це приносило чимало неприємностей Ганні.
Можливо він так заглушував своє самолюбство, бо бачив, що Ганна не любить його.
– Коли ж я буду щасливою? Одне радує, доньки виросли добрими, дбайливими й пристойно влаштувалися у житті.
І знову нещастя… Бо ще ж не всі нещастя завалилися на Ганну. Семен підремонтував батьківську хату, вів тверезий спосіб життя, мабуть, зійшло на нього просвітлення.
Минуло зовсім небагато часу після пожежі, поступово налагоджували побут із чоловіком, вона раділа, що він завжди тверезий. І життя, здавалося, заграло по-іншому.
Але у Семена, мабуть, стався якийсь збій в організмі після цього трагічного випадку. У нього трапився напад, а вже невдовзі Ганна поховала чоловіка.
Здавалося, життя змінилося, але… І попливли сірі, безрадісні будні, схожі один на одного – робота, дім. Свято наступало, коли приїжджали діти та онуки, а потім знову туга.
Якось зібралася Ганна в місто перед Новим роком. На свято чекала на дітей та онуків, потрібно було купити подарунки та продукти. Набрала багато, і йшла до автобусної зупинки.
Проходячи повз таксі, раптом подумала, що так легше доїхати. Таксист попався балакучий, приємний зовні. Розмова зав’язалася невимушеною, а коли підвіз до хати, віддав їй свою візитку.
– Ось, – простяг він візитку, – моє ім’я Матвій, раптом знадобиться машина, і я – тут як тут, – сміявся він. – Телефонуйте, я завжди радий допомогти.
Ганна подякувавши таксисту, поклала в сумку візитку, та й забула про неї. На Новий рік приїхали діти та онуки, було весело, прикрасили ялинку, веселились і навіть уночі вибігали у двір, пускали феєрверки.
Зібралися їхати додому, зять раптом увійшов із двору:
– Оце так! Новий рік почався з неприємностей.
– Що? Що трапилося, – поцікавилися всі.
– Машина не заводиться, зламалася… Гаразд би ми вдвох із дружиною, а то діти малі, на автобусі тягнутися… А може таксі викликати?
– Ой зараз, – згадала раптом Ганна того таксиста. – Зараз, подзвоню, є в мене такий…
Матвій відповів відразу і погодився підвезти її дітей.
– Ганно, а може й ви поїдете додому, я вас доставлю в кращому вигляді, – запропонував він, а вона погодилася.
Матвій усю дорогу жартував, навіть маленький онук не злякався чужого дядька, теж сміявся.
– Дякую, – подякував зять і заплатив таксисту. – Мамо, я потім заберу машину …
– Мамочко, який приємний чоловік, придивися, – шепнула їй дочка на вушко.
Матвій стояв осторонь і спостерігав, не заважаючи рідним прощатися. Бачив, як дбайливо та трепетно ставляться рідні один до одного і заздрив.
Йому досі важко згадувати, як вісім років тому йому зателефонували з турагентства і повідомили, що його дружини та дочки не стало трагічно, автобус їхав гірським серпантином і скотився у прірву – ніхто не вижив.
Як він відійшов від цього лиха, не знав ніхто, знає тільки його мати, що посивіла за одну ніч. Жінки заглядалися на видного чоловіка Матвія, а йому ніхто не милий, йому було дуже важко і тужливо, сумував за улюбленою дружиною і донькою.
А тут він помітив Ганну, вона дуже схожа на його покійну дружину. Тільки волосся було каштанове, але таке ж хвилясте, приємні риси, гарна постать, яка не розпливлася, попри на вік. Ганна сіла поруч.
– Куди накажете? – весело спитав Матвій.
– Додому, до хати, – зітхнула вона. – Знову одна, знову чекатиму, коли вони приїдуть, сумую за дітьми та онуками, – майже всю дорогу мовчала.
Під’їхали до її будинку, спитала:
– Ви поспішаєте? Може зайдете – в мене багато пирогів залишилося- і з грибами, і з яблуками. Хотіла все віддати, але донька запротестовала, і так багато.
– Не поспішаю, а пироги дуже люблю, особливо з грибами, – повідомив весело Матвій.
Увійшовши до будинку, він відчув, як смачно пахло випічкою, ці запахи з далекого дитинства. За неквапливою трапезою, нахвалюючи куховарство Ганни, він поділився своєю сумною історією.
Вона уважно слухала, а потім теж розповіла про себе, про пожежу, про чоловіка. Вже стало темніти, коли Матвій сказала:
– Дякую, господине! Щось почастувався я, треба й міру знати – поїду.
Ганна довго не спала, перебирала в думках їхню розмову, якесь тепло розлилося в душі і гріло її. Їй було добре, так давно вона не почувала себе. А за день зателефонував Матвій.
– Здрастуйте, Ганно, я вас запрошую у кіно, у кінотеатрі новий фільм. Ви не проти?
– Ні, зовсім не проти, – радісно озвалася вона.
Цілий день вони провели разом, сміялися, жартували, в кафе посиділи, він її пригощав морозивом у кінотеатрі, потім подарував якусь витончену статуетку. Усю дорогу назад обговорювали фільм, дуже сподобався їм. —
– Ганно, я запрошую вас до мене додому, там лише мама.
– Якось незручно, що вона подумає, – раптом злякалася вона.
– Моя мати буде тільки рада. І справді, Надія Іванівна була приємно здивована. Адже, після тієї страшної події, жодної жінки поряд із її сином не було.
Ганна їй дуже сподобалася. Відкрита і проста жінка, не розбещена. Вона звернула увагу, як дбає про неї Матвій, бачила, які захоплені погляди він на неї кидає.
– Придивись до Ганни, – сказала вона синові, коли той повернувся додому, провівши жінку. – Мені сподобалася вона, дуже гарна жінка, повір моєму досвіду, синку.
– Мамо, та знаю я, подобається мені Ганна, дуже, тож скоро в тебе буде невістка, – повідомив Матвій.
У березні місяці у Ганна був день народження. Матвій уже жив із нею, а цього дня він купив величезний букет троянд.
Приїхали діти та онуки на її день народження. А Матвій при всіх дістав коробочку з каблучкою, і зробив Ганні пропозицію.
Вона вся світилася від щастя, з третього разу пощастило, нарешті в її будинку оселилося справжнє щастя. В будь-якому віці можна бути щасливою – перевірено!
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
