– Я Іллі одразу сказала, що мені ця ідея не подобається, – говорила Антоніна Іванівна, приглушено схлипуючи.
– Родина – це родина. За неї треба триматися та дорожити. Не всім дається таке багатство у цьому житті.
– Хтось все життя поневіряється на самоті, мріючи про дружину чи чоловіка, хоч би яких… А Ілля? У нього це несерйозно, розумієш? Але я була проти! Проти!
Вона тремтячими руками додала в склянку ще трохи валеріанки, й важко зітхнула.
…Коли я повернулася додому, молодший син кричав на всю квартиру, а середній, схилившись над зошитом, уже сперечався зі мною.
– Мамо, навіщо спочатку писати в чернетці? Це ж так довго! Спочатку в чернетку, потім у чистовик… А в мене ще інші уроки. А планшет тоді коли?
– Саме так, – суворо відповіла я. – Не буде планшета, доки не навчишся нормально писати. Подивися на свій зошит! Як курка лапою!
Льошка хмикнув, але сперечатися не став. У розмову втрутився Ілля, що з’явився у дверях кімнати.
– Наталко, ну чого ти на нього накинулася? Перший клас ще. Все гаразд.
– Гаразд? Ти в його зошити заглядав? Вчителька пише «Старайся», «Можеш краще». Це у перекладі шкільною мовою «двійка» і «трійка».
– Ну, ти перебільшуєш, – відмахнувся він.
Я мовчки допомогла молодшому синові зняти куртку, і він побіг до Іллі вмовляти, щоб завтра залишитися вдома.
Поки діти розбрідалися по своїх кімнатах, я помітила, що старшого сина ще немає.
– А Микита не прийшов? – спитала я, обводячи передпокій поглядом.
– Дзвонив йому, попросив хліба купити. Ти бачила, котра година? – примружився Ілля.
– Ну, заняття у нас тільки тридцять хвилин тому закінчилися, – заперечила я.
– Саме так, тридцять хвилин тому. До будинку тут йти п’ятнадцять хвилин від сили. Де ти так довго була?
– Де-де, – спалахнула я. – Поки двох дітей одягнеш. Поки дорогою з гірки покатаються, сніжки покидають…
– А ще Максим у магазині вантажівку побачив, і влаштував істерику. Льошка теж захотів іграшку. Тільки не плакав, а мовчки образився. І ось так ми дійшли до хати.
– Ну гаразд, вірю. Але наступного разу швидше давай! – буркнув Ілля.
Я пішла мити руки, а він узяв мій телефон і почав його гортати. Я вже звикла. Ревнощі його з’їдали зсередини від початку нашого шлюбу. Спочатку я ображалася, але потім упокорилася. Так йому спокійніше. Та й мені приховувати нема чого.
За вечерею я вже майже заспокоїлася, коли Ілля раптово повідомив:
– Наташа, Ігор дзвонив. Я в гараж до нього заїду. В нього машина не заводиться.
– Машина? А ти відколи знаєшся на машинах? – Усміхнулася я. – Ми ж нашу щоразу в сервіс веземо.
– Ну, не зовсім же не розбираюся. Допоможу, чим зможу. Та й побалакаємо.
– Дивись мені. Без «зігрівальних», і додому не пізніше одинадцятої! – гукнула я йому, коли він пішов одягатися.
Ілля повернувся пізніше, ніж обіцяв. Було майже опівночі.
– Затримався? – зустріла я його на порозі.
– Ну вибач, – винувато посміхнувся він. – Так вийшло.
– Одяг чистий? А то я пам’ятаю, як мій тато з гаража приносив речі – їх два дні потім відмочували.
– Чистий, чистий! Стару куртку накинув, щоб не забруднити, – реготнув він, і подався в душ.
У вихідні я вирішила поспати довше. У нас із дітьми є правило: якщо мама не виспалася – день буде поганим у всієї родини.
Льошка дивився мультики, Максим грав із Микитою. Коли я нарешті розплющила очі, було вже о пів на одинадцяту.
Ілля, вийшовши з ванної, посміхнувся:
– Ого, мати! Ну, ти поспала!
– Я думала, ти до мами раніше поїдеш. Щоб вечір разом провести, – дорікнула я його.
– Ставив будильник на восьму, але не зміг підвестися, – знизав плечима він. – Наталко, я швидко все зроблю, і надвечір повернуся.
– Та вже ж. Зроби відразу все, щоб потім туди не мотатися, – відповіла я.
Увечері, коли Ілля нарешті повернувся, я зустріла його запитанням:
– Ілля, ти там випадково не всиновив когось?
– Чого це?
– Ну, коли я тобі вдень дзвонила, почула дитячий голос у слухавці. «Тату, купи морозиво!» Хто це?
Він завмер на секунду, потім натягнуто посміхнувся.
– А це? Це син Валерки. Після мами я йому зателефонував і ми в кав’ярню заходили. Малий просив у батька морозиво.
Пояснення звучало логічно. Але щось у його поведінці все одно напружувало.
У неділю ввечері я вирішила перевірити у Льошки уроки.
– Мамо, а чому та дівчинка Марійка називала нашого тата татом?
Світ навколо мене завмер.
– Яка Марійка?
– Ну, вона у бабусі була, коли ми туди з татом їздили. І ще хлопчик – Кирюша. Ми з ним потоваришували.
За пів години я вже стояла біля дверей свекрухи. Вона відчинила мені з явним подивом.
– Наталю? Що сталося?
– Розкажіть мені, що діється? – тремтячим голосом вимагала я.
У цей момент із кімнати вискочив хлопчик:
– Бабуся, підемо грати!
На вішалці висіла жовто-червона курточка, а поряд лежав синій шарф. Все стало зрозуміло.
Антоніна Іванівна посадила мене на кухні, й почала белькотіти крізь сльози.
– Наталю, я була проти! Але діти – це святе. Їх не можна кидати. Ось Ілля і розривається на три сім’ї.
У мене все пливло перед очима.
– Які три сім’ї?
– Марійка та Кирюша – це діти Іллі. Від інших жінок. Наталю, не сварись з ним. Живіть усі разом. Так краще буде.
Я підвелася і вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Вдома Ілля зустрів мене зі звичною усмішкою.
– Наташ, я вдома?
Я подивилася на нього, стиснувши зуби.
– Слухай мене сюди уважно, багатодітний тато! Збирай свої манатки, і вали звідси, щоб я тебе більше ніколи не бачила! Ти що, такий безстрашний, чи божевільний?
– Та за тобою богодільня плаче! Ти що думав, що будеш мене за ніс водити до кінця днів своїх? Яке ти мав право ревнувати мене до кожного стовпа, якщо сам поводився, як “екскортник”?
– Ще й свою недолугу матір долучив до своїх “справ сердешних”, трясця її матері! Це що за змова така? Тобі не соромно перед нашими дітьми? Хоча, про який сором можна говорити в цій ситуації!
Він зблід:
– Наташ, ти чого?
– Я чого? А як ти вважаєш я мала поводитися? По голівці погладити, вечерею нагодувати, і в ліжко покласти? Я тебе бачити не хочу – ніколи! Збирайся, та йди, не доводь до гріха!
– У нас же діти, куди ти мене гониш! – розгублено мимрив зрадник.
– Невже ти про дітей згадав? А чому ж ти про них не згадував, як до інших під ковдру пхався? Я все сказала! На розлучення подаси сам!
– Чому я маю подавати? Мене все влаштовує! Тобі потрібно, ти й подавай! – намагався він огризатися.
– Ах ти султан недороблений! Ти ще й огризаєшся! Спробуй не подати, я тебе ославлю на весь білий світ! Тобі по вулиці буде соромно ходити!
– Я тебе попередила! Іди геть! – Я хочу бути єдиною дружиною. А не першою! І я докладу всіх зусиль, щоб такого чоловіка собі знайти! А тобі є кого виховувати – вперед, і з піснею!