– Мамо, а чому лазня холодна? Ми ж дзвонили у середу!
Жанна стояла на ґанку в білосніжних кросівках і тримала пакет із м’ясом двома пальцями, на витягнутій руці, ніби там лежала не свиняча шия, а неживий щур.
За її спиною з машини вивантажувалися люди: Олег, онук Тимоша з планшетом і ще двоє – вусатий чоловік у кепці і жінка в крислатому солом’яному капелюсі.
Ніна Сергіївна випросталася над морквяною грядкою. Коліна клацнули, як старий вимикач. Вона витерла руки об сині тренувальні штани, ще Миколини, з витягнутими колінами.
– Дзвонили, – погодилася вона. – Сказали: у суботу. А сьогодні що?
– Ну п’ятниця, переплутали, подумаєш! – Олег цмокнув матір у скроню і вже тягнув сумку-холодильник до альтанки. – Мамо, розтопиш? Діти з дороги.
– Діти, а це хто?
– Гена з Ларисою. Свої люди, не хвилюйся.
Вусатий підняв кепку:
– Здрастуйте, господине! Ох і краса! Олег казав фазенда, а тут цілий маєток!
Ніна Сергіївна оглянула свій маєток в шість соток. Будиночок із бруса, який Коля будував три роки поспіль. Лазня з червоною трубою. Сині бочки біля паркану.
Бочки вона наповнювала з понеділка: сорок кроків до свердловини, сорок назад, по два відра. Вона навіть не рахувала більше, скільки разів.
– У лазні порожній бак, – сказала вона. – Натягати треба.
– Як порожній? – Жанна поставила пакет прямо на сходинку. – Ви ж тут цілий тиждень сидите! Чим ви цілими днями зайняті?
Лариса в капелюсі хихикнула і відвернулася до смородині.
– Сиджу, Жанночко, сиджу, – кивнула Ніна Сергіївна. – Огірки закрутила, двадцять дві банки. Полуницю прополола. Ґанок пофарбував, ти якраз на ньому стоїш. Сиджу…
Жанна глянула під ноги та відступила на траву.
– Мамо, ну не починай, – Олег уже цвіркав сірниками над мангалом. – Тимохо! Відлипни від планшета, сходи з бабусею по воду!
– Не піду! Тут інтернет не ловить, я й так страждаю! – Тимоша плюхнувся на гойдалку, яку дід змайстрував ще для маленького Олега, і уткнувся в екран.
Ніна Сергіївна взяла відра. Гена раптом ляснув себе по колінах:
– Та сидіть, матір! Я миттю!
Він схопив одне відро і пішов, насвистуючи. Повернувся хвилин через десять, червоний, з ледве повним відром води та мокрими штанинами.
– Ну й важка у вас вода, господине! Все, я своє відпрацював, і потер долоні над мангалом.
Решту, відер двадцять, Ніна Сергіївна наносила сама.
Надвечір з альтанки долинав сміх. Жанна командувала: шампури не ті, огірків мало, а де помідори, вона просила черрі.
Ніна Сергіївна стояла біля кухонного вікна та різала цибулю для другої порції маринаду. Вікно було відчинене – від лазні тягнуло димком та хвоєю.
Біля мангала Гена намагався говорити тихо, але голос у нього був такий, що, хоч знижуй, хоч не знижуй:
– Слухай, Олеже, а лазня в ціну входить? Свояк мій питав. Якщо з лазнею, бере відразу, завдаток у неділю привезе.
– Тихіше ти! – шикнув Олег.
– Та чого тихіше, вона ж у хаті…
Цибулина вислизнула з пальців Ніни Сергіївни, стукнулася об край столу і покотилася під табуретку. Вона не нахилилася до неї. Стояла і дивилася на дошку, на рівні білі кільця.
З альтанки долинув голос Жанни – чистий, дзвінкий, зовсім не тихий:
– Олеже, ти їй сам скажеш, чи знову мені за тебе віддуватись?
Ніна Сергіївна витерла руки об рушник. Вона взяла миску з цибулею та вийшла на ґанок – на свій, свіжопофарбований.
– То що ви мені хотіли сказати?
Біля мангалу стало так тихо, що чути було, як шипить на вугіллі жир, що капає.
– Та ні про що, мамо! – Олег перевернув шампур, хоч м’ясо ще й не схопилося. – Генка жартує. Він у нас гуморист, у цирку виступати можна.
– Можна, – підтвердив Гена і поліз у холодильник за мінералкою.
– Ніно Сергіївно, давайте завтра, на свіжу голову, – заспівала Жанна. – Люди відпочивати приїхали.
– Відпочивати, – повторила Ніна Сергіївна та поставила миску з цибулею на край столу. – Ну, відпочивайте.
Спати вона лягла останньою: перемила шампури, зібрала зі столу недоїдки для сусідського Тузика, накрила плівкою недоїдений салат. У хаті хропів Гена – розкотисто, з присвистом, як чайник на плиті.
Під ранок Ніна Сергіївна підвелася, тихенько висунула нижню шухляду комода. Там, під сорочками Миколи, лежала синя тека на зав’язках.
Свідоцтво на ділянку, техпаспорт на будиночок, квитанції за світло. Все, що чоловік збирав по папірцю, вистоюючи черги у правлінні.
Тека була підозріло легкою.
Свідоцтво лежало дома. А от виписки з реєстру – новенької, яку вона замовляла навесні для газу, – не було. Ніна Сергіївна перебрала квитанції двічі. Потім склала все назад, зав’язала теку бантиком, як було.
На світанку через паркан гукнула сусідка, Зоя Павлівна, – у калошах на босу ногу і в куртці чоловіка поверх нічнушки.
– Нінко! Ти чого зрання? Теж гості спати не дають? Мої онуки до третьої ночі в телефонах реготали, як гієни!
– Не спиться, Зою.
Зоя Павлівна сперлася на штахетник, понизила голос:
– Слухай, сусідко… Я хотіла все запитати. У четвер, поки ти в місто за пенсією їздила, твій Олежик тут з якимось чоловіком ходив. Пузатим таким, у золотому ланцюжку. Лазню рулеткою міряли, в хату заглядав. Я думала – ти в курсі.
Ніна Сергіївна подивилася на лазню. Крива труба червоніла в ранкових сутінках.
– Не в курсі, Зою.
– От і я дивлюся… А він, пузатий, ще питає: а бабця не буде проти? А твій йому: та вона тут все одно більше літа не потягне.
Віктор Павлович приїхав без п’яти дванадцять. Пузатий, у золотому ланцюжку поверх поло, зі шкіряною барсеткою під пахвою. Зупинився біля хвіртки, оглянув лазню оком.
– Ну що, Олеже Миколайовичу, порадували маму?
– Порадували, – відповіла за сина Ніна Сергіївна. – Проходьте, коли приїхали. Чаю?
– Та ніколи чаї ганяти, мені ще в місто, – Віктор Павлович розстебнув барсетку, вийняв файлик із паперами та ручку. – Ось тут, мамо, і ось тут. Решта – Олегу готівкою, як домовлялися.
Він поклав папери на стіл у альтанці, прямо на клейонку з соняшниками, поруч із недопитим вишневим компотом.
Усі зібралися довкола, як на зборах мешканців. Гена вдавав, що вивчає хмари. Лариса в капелюсі обмахувалася журналом.
Жанна стояла за спиною в Олега, поклавши долоню йому на спину, – чи то підтримувала, чи то підштовхувала. Через паркан, не ховаючись, дивилася Зоя Павлівна, і калоші її потопали у своїх півоніях.
Ніна Сергіївна взяла ручку, покрутила. Поклала назад.
– Олеже, а ти пам’ятаєш, як тато цю лазню ставив?
– Мамо, ну до чого тут…
– Ти був маленький, років семи. Він тобі дав молоток та цвяхи, та сказав: – Забивай ось цю дошку, вона твоя. Ти весь день стукав, усі пальці сині були. А потім плакав, що цвях криво увійшов.
Олег дивився в клейонку.
– Он вона, твоя дошка. Третя знизу біля дверей. Цвях досі кривий.
– Матір, – Віктор Павлович постукав ручкою по файлику, – давайте без лірики. У мене час – гроші. П’ятдесят тисяч ваш син узяв? Взяв. Або підписуємо, або він мені повертає. Сьогодні ж.
– Немає у нас сьогодні! – Жанна стиснула Олегові спину так, що він скривився. – Ніно Сергіївно, ну ви ж мати! Ви що, хочете, щоб сина по судах затягали? Через грядки?! Через це ваше огіркове царство?!
– Мамо, – тихо сказав Олег, – я не знаю, що робити. Справді, не знаю.
Ніна Сергіївна подивилася на нього. Довго, уважно, як дивляться на дитину із температурою. Потім мовчки підвелася і пішла до хати.
– Ну ось, – розвела руками Жанна. – Образилася. Театр одного актора.
Ніна Сергіївна повернулася за кілька хвилин. В руках у неї була бляшана коробка з-під датського печива, синя, з облупленими млинами на кришці. Вона поставила її перед Віктором Павловичем та зняла кришку.
Усередині лежали гроші, – сотні, п’ятисотенні, м’яті, та перехоплені аптечною гумкою тисячні купюри в пачці. І папірець зверху, у клітинку, “Тимкові для інституту”.
– Перераховуйте, – сказала Ніна Сергіївна. – Рівно п’ятдесят. Я вчора вночі рахувала.
Жанна випустила спину чоловіка.
– Це… звідки? Ви що, гроші від нас ховали?
– Не ховала. Заробляла.
– Чим?! Ви ж тут сидите!
З-за паркану голосно хмикнула Зоя Павлівна:
– Сидить вона! Ти б бачила, як вона сидить! Щовівторка і четверга о пів на шосту ранку на платформі стоїть. З полуницею, з огірками, з своїми банками. Вся електричка на Київ її знає! Дачники до неї в чергу встають, у неї огірки хрумтять, як сніг у січні!
– Мамо… – Олег підвів очі. – Це ти… весь час?
– А ти думав, сорок відер на тиждень я ношу для краси? Полуниця води хоче. Огірки води хочуть. П’ять років збирала. Тимкові на навчання. – Вона посунула коробку до Віктора Павловича. – Забирайте. І виписку мою поверніть.
Віктор Павлович пошкріб ланцюжок на шиї. Перерахував. Рівно п’ятдесят. Вийняв із файлика виписку, поклав на клейонку і якось боком, не дивлячись на Ніну Сергіївну, пішов до хвіртки.
– Генко, – кинув він через плече, – більше мені таких покупок не пропонуй.
Гена потягнув Ларису за рукав халата. Через десять хвилин біла машина порошила по путівцю.
Жанна стояла посеред ділянки. Губи в неї тремтіли.
– Ви нас зганьбили перед людьми! Адже могли одразу сказати, що гроші є! Ми б і кредит закрили, і…
– І що, Жанно? – Ніна Сергіївна склала виписку вчетверо і засунула в кишеню штанів. – Значить, так! Дача залишається! Будинок Миколи, лазня Миколи, та дошка Олега з кривим цвяхом. А тепер послухайте мою умову.
Олег ступив до неї:
– Мамо, все що завгодно. Я поверну. Я кожну гривню…
– Повернеш. Не мені Тимкові. А умова така: серед тижня – моя дача, я тут працюю. А вихідні тепер ваші.
– Це як? – Не зрозуміла Жанна.
– А так, – дача вихідного дня. Господиня – вихідна!
У п’ятницю на хвіртці висів аркуш із зошита, пришпилений прищіпкою для білизни:
– Дрова – у сараї. Вода – свердловина за сорок кроків. М’ясо маринувати самим. Огірки у льоху – по три банки на вихідні, не більше, – решту на продаж. Повернусь у неділю. Н. С.
– Вона що, серйозно? – Жанна зірвала аркуш і перечитала двічі. – Поїхала? Куди?
– В Карпати, – долинуло через паркан. Зоя Павлівна поливала півонії з лійки. – Автобусна екскурсія. Ми з нею квитки ще у середу їй взяли. Відпочиватиме, голубка. Вперше за п’ять років!
Олег мовчки взяв відра.
Перші десять ходок він рахував. Потім припинив. До п’ятнадцятого відра зняв футболку, до двадцятого – сів на перевернуту діжку і довго дивився на свої долоні.
– Тату, давай я, – Тимко відклав планшет на гойдалку. – Я по пів відра, – швидше ж бігаю.
– Ти мій герой, – Олег скуйовдив синові маківку.
Жанна спочатку сиділа у альтанці з телефоном. Потім ходила довкола грядок. Потім, коли ніхто не дивився, присіла біля полуниці і висмикнула одну бур’янину. Другу. Третю. Її білі кросівки надвечір стали сірими, а вона цього не помітила.
Ніна Сергіївна повернулася в неділю, о шостій годині. З пакетом вовняних шкарпеток та новою хусткою на голові – синьою у білий горох.
Бочки стояли повні до країв. Над лазнею курився димок. На ґанку сидів Олег, червоний, розпарений, з березовим листком, що прилип до чола.
– Мамо. Сорок три відра! Я порахував. Як ти це… щотижня?
– Не щотижня. Тепер через один.
Тимко смикнув її за рукав і потяг до лазні:
– Ба, дивись! Дивись, що я зробив!
Біля дверей, на третій дошці знизу, поруч із старим кривим цвяхом блищав новий. Убитий рівно, по самий капелюшок.
– Тато сказав – кожен господар повинен забити свій цвях, – Тимко сяяв. – Ба, я тепер теж господар?
Ніна Сергіївна провела пальцем двома капелюшками – кривим і прямим. Потім зняла з цвяха віник і простягла синові.
– З легкою парою, господарі. Вечеря сьогодні – з вас…
Ось така зворушлива життєва розповідь до вашого прочитання! Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
