Більшу частину свого дитинства провела, частенько буваючи у мами на роботі в дитячому онкологічному реабілітаційному центрі.
Там часом такого надивишся, що починаєш переоцінювати все що з тобою відбувається. Я часто дивилася на цих дітей і думала про те чи виживуть вони, чи не забракне сили боротися, але всі вони для мене були на одне лице, змученими, з благаючим поглядом, але на все життя незабутнє враження залишила одна 17-річна дівчина зі своїм хлопцем.
У неї була хвороба, яка сильно прогресувала, і сталося так, що їй довелося відмовитися від кінцівки. Їй провели кілька сеансів хіміотерапії, відрізали ліву ногу вище коліна.
Я тоді дивилася на неї і розуміла, що мої проблеми то мізер, і порівнянні з тим що відчуває зараз вона. А ще якось раз приїхав її провідати хлопець, та дівчина йому і заявляє, мовляв, давай розійдемося, не хочу тобі життя псувати.
Він розвернувся і пішов мовчки. В мене земля з-під ніг пішла, невже так можна. Вона в істериці почала бити кулаками об свою ногу. Хлопець совернувся і сказав їй тверде «ні» і заявив, що вона для нього найкраща, а пішов щоб побачити чи справді він їй потрібнн.
Я багато років підряд згадувала цю парочку, і коли мені було гетьпогано розуміла, що любов таки є. Не так давно випадково їх зустріла. Вона в штанцях, з протезом, само собою, йдуть, тримаючись за руку, з ними двоє дітей.
І мені аж на серці потеплішало , вона мене впізнала, ми розговорилися, в розмову вліз старший син (йому 6), гордо заявивши, що його мама найкраща, бо вона Термінатор.
