Моя мама за професією бухгалтер. Роботу свою знає і любить, хоча в юності і подумати не могла, що вибере цей шлях.
Сталося мамі працювати у великій організації. Колектив, як водиться, був жіночим, і розмови були відповідними: від того, у кого що було на сніданок, і до кольору лаку і довжини нігтів старшого економіста.
А так як в нашому містечку розташовується військова частина, то майже в кожному колективі працювали офіцерські дружини. Історію, яку я хочу розповісти, і повідала якось раз тітка Неля, жвава кругленька жінка, тоді, в середині 80-х, яка приїхала з чоловіком на місце служби в наше місто. Далі від її особи.
Одного разу наснився мені дивний сон. Ніби сидимо ми за святковим столом, сміх, тости, і раптом помічаю, біля стіни стоїть сумна дівчина, дивиться на гостей, а до веселощів не приєднується.
Я підходжу до неї і питаю, ви чому, мовляв, не підходьте до нас. А вона сумно глянула на мене і боязко попросила: “Ви скажіть, будь ласка, батькам, щоб вони подавали монетки, а то паперові гроші мені ковтати важко”.
Питаю: “А як знайти ваших батьків?” Дівчина мені продиктувала адресу – вулицю, будинок. І тут серед ночі я прокинулася.
Поки свіжо було в пам’яті, записала адресу. Сама думаю, в житті в цьому місті не була, ні родичів, ні знайомих у нас там немає, з чого взагалі таке привиділося.
А на ранок розповіла все чоловікові. Вирішили ми з ним все ж з’ясувати, чи є така адреса, раптом не порожній сон. Дізналися, і так, саме за цією адресою з цим прізвищем там проживала сім’я.
Через деякий час ми поїхали туди. Познайомилися з ними, і вони нам розповіли, що кілька років тому поховали дочку, молоденьку дівчину. Часто поминали її в церкві, а милостинею роздавали саме паперові гривні.
Мене, тоді ще молоду, дуже зворушила ця історія. Досі незрозуміло, чому дівчина наснилася зовсім незнайомим людям за кілька тисяч кілометрів від дому. Несповідимі шляхи Господні.
