Моя свекруха Алла Іванівна – гарна та спокійна жінка. Не знаю, як, але їй вдалося більше ніж 30 років прожити у шлюбі з тираном-свекром. От тільки недавно з’ясувалося, що терпіння Алли Іванівни теж не безмежне.
Вона збиралася подавати на розлучення. Але проблема в тому, що свого житла у неї немає, тобто вона хоче переїхати до нас із чоловіком та дітьми у двокімнатну квартиру.
Я, чесно кажучи, шокована подібними новинами. Я, звичайно, як жінка можу зрозуміти Аллу Іванівну, але як невістка категорично не хочу щодня бачити її у своєму домі.
Знайомство зі свекром Анатолієм Петровичем у нас було коротким. Ми з чоловіком якось приїхали у гості до його батьків. Один день пройшов спокійно. Ми випили чаю, подивилися телевізор і розійшлися по різних кутках. Проте наступного дня почався з криків та дзвону посуду.
Як виявилось, Анатолію Петровичу не сподобалося те, що дружина приготувала йому на сніданок не млинці, а оладки. У результаті, тарілку з цими оладками він запустив в Аллу Іванівну. Почалися крики та розборки. Я закрилася в кімнаті, поки чоловік намагався втихомирити своїх батьків. У результаті через годину я вже сиділа в машині.
Звичайно, мені було страшно за свекруху, але ще більше я боялася за майбутнього малюка, тому що на той момент чекала первістка. Після цього ми приїжджали до батьків чоловіка не довше ніж на годину.
Зараз у нас двоє дітей – два чарівні синочки. У них своя кімната, у нас із чоловіком – своя. Загалом у нас все чудово. І ось, тепер виходить, що потрібно все міняти, тому що у свекрухи нарешті розплющилися очі.
Тиждень тому чоловікові зателефонувала Алла Іванівна та сказала, що приїде до нас у гості на тиждень. Для мене цей дзвінок став несподіванкою. За сім років свекруха жодного разу не гостювала у нас довше за один день. Коли я побачила на порозі Аллу Іванівну з трьома валізами, то одразу зрозуміла, що тижнем тут справа не обмежиться.
Я провела свекруху в дитячу, влаштувала її, а потім ми пішли пити чай. Чоловік поїхав у справах. До цього моменту Алла Іванівна ще стримувалась, а як тільки син вийшов за поріг, на її очі навернулися сльози.
– Аня, дівчинко моя, ти вибач, що я до вас як сніг на голову. Але мені більше нема куди йти, – голосила вона.
– Алло Іванівно, будь ласка, заспокойтеся. Що у вас трапилось?
– Я більше не можу жити з Толіком. Я все життя чекала, що він розсудливим стане, стриманішим і спокійнішим. Але що ближче старість, то страшнішим він стає. Він у мене і пультом від телевізора, і тарілками кидався. Вічно всім незадоволений, а в мене серце слабке. Лікарі заборонили нервувати.
Але як тут не нервувати? Я хочу спокійно померти у своєму ліжку, а так постійно змушена ухилятися від його нападок. Сил моїх немає. Я подаю на розлучення. Але квартира на Толю оформлена, вона йому від бабусі дісталася, так що мого в ній офіційно нічого немає. Мені нема де жити. Сподіваюся тільки на вас із сином, — шморгаючи носом, сказала свекруха.
Я мовчки вислухала свекруху, а потім після відвертої розмови відправила її спати до дитячої. І тут я почала судомно розмірковувати. У нашій квартирі всього дві кімнати, самим не так вже й просторо, ще й свекруху треба кудись поселити. Проте свекор як король житиме один у трикімнатній.
Я, звичайно, поспівчувала Аллі Іванівні, але ж я не винна в тому, що вона свого часу обрала не того чоловіка. У моїй сім’ї, слава Богу, все гаразд. Я не хочу ризикувати своїм сімейним щастям заради свекрухи.
Тепер я чекаю на чоловіка, щоб ухвалити остаточне рішення. Можливо, винайматимемо для Алли Іванівни квартиру чи кімнату, але ж це теж додаткові витрати, які ми ніяк не планували. Але іншого виходу, щиро кажучи, я не бачу.