Нещодавно моя рідна сестра народила дитину. Я вирішила піти до неї в гості, а заразом віднести всі дитячі речі, які нам більше не потрібні. Вийшов великий пакет різних рожевих дрібничок.
У неї якраз дівчинка народилася, а нам дівчачі речі ні до чого. Вона дуже здивувалась, коли побачила цілий пакет новеньких речей. Тому запитала:
“Звідки в тебе стільки дівчачих речей, якщо в тебе син?”
Коли я розповіла їй про всю нашу ситуацію, то зрозуміла, наскільки вона є абсурдною. І усвідомила, що не розумію, що робити з нею далі. Але про все по порядку.
Ще рік тому я сама ходила при надії. Ми з чоловіком були дуже щасливі, адже нам довго не виходило стати батьками. Мені на той момент було 38. Вагітність пізня та дуже непроста. Мені було зовсім не до того, хто саме має у нас народитись, аби здоровий.
Але моя свекруха дбала тільки про стать дитини. Вона якось надто фанатично хотіла дівчинку. І почалося це не з мене. Замолоду вона теж мріяла про доньку, але не склалося.
Мій чоловік – її пізня дитина. Вона народила його для себе та виховувала сама. Другу дитину заводити поодинці не ризикнула. Ось з того часу в неї це стало якоюсь нав’язливою ідеєю.
Весь час моєї вагітності лікарі не могли сказати мені стать дитини, ніяк не було видно. Тому свекруха вирішила, що точно буде дівчинка. Почала купувати дитячі речі, пледики та навіть іграшки. Все це вона приносила до нас у хату.
Коли народилася дитина, свекруха ледве не хапанула інфаркту. Вона навіть закотила істерику та кричала на медсестер, що ті підмінили дитину. Добре, що я дізналася про це вже пізніше від чоловіка.
Відразу після виписки свекруха почала чіплятися до мене з питаннями про те, коли ми збираємося заводити другу дитину. Нагадаю, що я ледве виносила сина. Але вона ніби не помічає онука, у неї лише думки про онучку. З дитиною свекруха взагалі не допомагає, вона й на руки взяла маля лише раз. Але це найменша з моїх проблем, адже з малюком я й сама можу впоратися.
Найбільша проблема – наполегливість свекрухи. Кожна наша зустріч починається і закінчується розмовою про те, що нам потрібна ще одна дитина та обов’язково дівчинка. Мені здається, вона трохи з’їхала з ґлузду на цьому. Минув майже рік, а вона все ще не заспокоїлася. Навпаки, стала наполегливішою. Адже стільки часу минуло, можна вже народжувати другого.
Ми з чоловіком зрозуміли, що розумні аргументи не працюють, тому вирішили просто збрехати. Він сказав їй, що ми намагаємось, але знову не виходить. Але вона не відстала. Вчора принесла нечувані гроші та сказала, щоб ми зробили штучне запліднення.
Ми з чоловіком здивувалися від такого вчинку. Адже це не нормально так фанатично хотіти внучку. Особливо коли ми сказали, що не збираємося заводити дитину. І що нам тепер робити?
