Кумедно якось так вийшло, ну справді. “Подарувала” свекруха Марина Володимирівна квартиру сину, але так і не переоформила її на Стаса. Ми без її відома чхнути не можемо! Та що там це, я он постіль не того кольору застелила – так вона так влаштувала!
А почалося все з того, що свекруха Марина Володимирівна на весіллі покрасувалась перед ріднею – подарувала сину ключі від бабусиної двушки. Тільки далі красивого жесту мама Стаса не пішла, квартира досі на неї записана, а ми в ній взагалі ніяких прав не маємо. Навіть перестановку зробити без згоди свекрухи не змогли.
У нас на весіллі свекруха урочисто вручила коробочку з ключами, наговорила багато хороших слів, навіть сльозу пустила. Але коли постало питання з паперами, мовляв, подарувала, так давай переоформляти, Марина Володимирівна почала викручуватися, наче той вуж на сковорідці.
То у неї часу немає, то відчуває себе вона зле, то ж документи знайти не може. А в підсумку заявила, що яка нам різниця, що в паперах написано?
– Та що ці папери переоформляти – ви тут живете і так, а потім все синові дістанеться. У мене інших спадкоємців немає. А зайві гроші віддавати за держмито я не хочу.
Начебто все логічно пояснила. Але потім я зрозуміла, що є величезна різниця, що написано в паперах.
Відразу ж у нас почалося, трохи що – докоряють квартирою. Не відвезли свекруха на дачу, не прибігли в гості, не так подивилися – а я ж вам квартиру віддала, невдячні!
Але якщо з постійними нагадуваннями про її доброту ще можна було якось змиритися, то вічні раптові візити були моїм особистим покаранням. Марина Володимирівна могла виникнути на порозі, коли нас немає вдома, рано вранці у вихідні, зайти ввечері без попередження… Завжди – безневинний погляд і питання “а що такого?”
– Я вам квартиру подарувала, а мені тепер на поріг не можна без вашого запрошення? – промовляла вона, а в очах сльози.
Зі Стасом на тему надмірної уваги його мами розмова була неодноразово. Він спочатку бурчав, що поговорить з мамою, потім роздумував, що нічого такого вона не робить, і нарешті дозрів до фрази, що “ну це ж її квартира”.
Від пропозиції з’їхати і жити своїми силами чоловік відмовлявся, казав, що зайвих грошей у нас немає.
За великим рахунком, я зі Стасом погоджувалася в частині нашого бюджету. Поки живемо в своїй, тобто свекрушиній, квартирі – нам вистачає на життя, з’їдемо на орендовану – буде набагато важче. А дивацтва свекрухи можна і перетерпіти.
Ми зі Стасом задумали оновити меблі та зробити перестановку, тому що старі радянські меблі забирали величезний простір і виглядале при цьому м’яко кажуче так собі. Повноцінний ремонт в квартирі поки не був терміново потрібен, а от з меблями була біда.
Я попросила Стаса запитати у мами, чи є у неї плани на ці меблі або ми можемо її віддати в добрі руки. Він подзвонив, а через півгодини свекруха стояла у нас на порозі і волала пароплавною сиреною.
Від такого повороту сюжету навіть чоловік отетерів. Стас нагадав, що мама йому цю квартиру подарувала на весілля, але свекруха навіть оком не повела – як, каже, подарувала, так і назад забираю. Ви, каже, не цінуєте хороші речі.
– Гаразд, ти ніяк папери переоформити не могла, але тепер ти нас носом тикаєш, що це не наша квартира? А навіщо тоді дарувала її?
Ось уже місяць орендуємо квартиру, нарешті ніхто не являється без запрошення, не переставляє чашки, не вказує, що постільне не того кольору і не нагадує про те, який царський подарунок нам зробив.
Так, грошей в сім’ї стало менше, але ми виберемося. Зате Марини Володимирівни з її постійними нагадуваннями про власну доброту я вже місяць не бачу – краса і щастя, ну чесне слово!