Від початку повномасштабної війни з нами живе старша сестра чоловіка. Дітей не має. Є чоловік, але він залишати домівку відмовився. У їхньому місті дуже гаряче і небезпечно, тому Світлана у квітні виїхала до брата. І наразі так з нами і живе.
Не одразу звичайно, але через деякий час після переїзду Світлані захотілося бути корисною і у чомусь допомагати. На пошук роботи її це не підштовхнуло, а от пропозицію забирати нашого сина Влада зі школи і робити з ним уроки вона нам зробила.
Я відмовлялася, поки мала таку можливість. Все ж це безцінний досвід, робити зі своїм сином домашні завдання. Та й поспілкуватися. Але нещодавно я була вимушена відмовитися від віддаленої роботи і вийти в офіс. Тоді пропозиція чоловікової сестри стала у нагоді.
Спочатку це було щось чудесне. Оцінки різко змінилися. Влад мав деякі слабкості і трійку з одного предмету. Тепер же він виходив круглим відмінником. Вчителі не могли не помітити суттєвих змін.
Син взагалі дуже змінився. Якось, я вкладала його спати, а він згадав про важливу роботу на завтра. Він забув її зробити і тепер впав у справжню істерику. Моя дитина плакала, ледь дихала і нічого не чула. Я одразу відчула, що син схопив свою першу панічну атаку в житті. Це було досить страшно.
Я ледь вклала його спати і напевно так і не змогла довести йому, що ця робота не така важлива і ми все виправимо. Вже засинаючи він почав вибачатися, що такий поганий, безвідповідальний учень. Де він це узяв?
Наступного дня я зателефонувала в школу, попросила не питати його про ту роботу і сказала, що це мама винна у незробленій домашній роботі. Але і це мене не заспокоїло. Серцем я відчувала щось нехороше. Тому я відпросилася з роботи раніше, купила улюбленого морозива моєї дитини і пішла додому.
Відкривши двері я почула крики, які налякали б і мене, не те що дитину. Світлана кричала на третьокласника, що він ледащо і не старається, тому має переробити. Не можна писати так криво, не можна так тримати ручку, не можна так сидіти. Мій бідний син намагався інакше сісти, інакше взяти ту кляту ручку, але ручки тремтіли і нічого не виходило. Вреті-решт на його обличчі проступили сльози.
Не вдаватимусь у подробиці, як я в той день поговорила зі Світланою. Як заспокоювала сина. Але роботу мені довелося змінювати знову. А от дитину з рідною тіткою я більше ні на хвилину не залишаю.
Останнє, що встигла мені заперечити родичка, це те, що завдяки їй дитина нарешті стала дисциплінованою і вчилася добре. На що я їй спокійно відповіла, що на мою думку дуже добре, що в неї немає власних дітей і тепер добре розумію, чому Бог їхній родині дитятко не дає. Це дуже грубо, я знаю. Колись охолону і вибачусь, а поки так.
Любіть своїх дітей щасливими і спокійними, якими б не були їхні оцінки. Навчанням потрібно зацікавити, але не можна змусити. Я це точно знаю.
