У родині Романових видатна подія – зустрічають Ганну з лікарні, з первістком – маленьким Петриком. На кухні метушилася свекруха, Єлизавета Сергіївна.
З гучним заразливим сміхом у квартиру ввійшла галаслива компанія, супроводжуючи молодих батьків. Єлизавета Сергіївна зустріла Ганну з радісною посмішкою, одразу взявши на руки малюка.
– Ну, покажіть мого коханого внучка! – скинула вона крихти з фартуха, сяючи від радості.
Але, як тільки вона заглянула в пелюшки, її посмішка відразу зникла. Обличчя її витягнулося, а погляд насторожено піднявся на сина.
– Мамо, ти чого? Що сталося? – розгублено запитав Артем. – Ну малюк же … звичайний малюк, просто зовсім маленький ще.
– Синку, вибач, але це ж не твій син, – різко заявила Єлизавета Сергіївна, дивлячись синові в очі. – Придивись уважніше…
– Ви зовсім збожеволіли, Єлизавето Сергіївно! Ви в чому мене звинувачуєте? – обурилася Ганна, захищаючи сина. Вона дбайливо забрала малюка з рук свекрухи.
– Я не чекала такого від вас. Ви вирішили зруйнувати нашу молоду сім’ю?
Вибухнувши слізьми, Ганна пішла з дитиною в спальню, оглушливо грюкнувши дверима. Гості були збентежені. У кімнаті повисла важка тиша: посмішки змінилися подивом, а в очах – тривога.
– Мамо, та ти що наробила? – сердито зашепотів Артем.
Свекруха грюкнула дверима, та пішла. Артем пішов заспокоювати дружину, і через якийсь час повернувся разом із нею.
Коли гості розійшлися, Артем взяв сина на руки, та з усмішкою похитав головою:
– Ну, може, поки занадто маленький, от і не схожий. Підросте – побачимо.
Він довіряв Ганні беззастережно, і не бачив приводу для сумнівів та підозр.
Минуло три роки. Одного разу, прогулюючись із сином у парку неподалік будинку, Артем випадково зустрів свого шкільного друга Іллю. Вони вирішили сісти на лаву і поговорити.
Маленький Петя, як завжди, бігав неподалік, захоплено катаючи машинку на мотузку по траві. Артем час від часу поглядав у бік сина, щоб переконатися, що все гаразд.
Після обговорення спільних новин, розмова поступово перейшла на сім’ї та дітей. З гордістю в голосі Артем повідомив, що став батьком чудового хлопчика.
– Оце чудово! – захоплено вигукнув Ілля. – Шкода, часу зараз немає заглянути до вас у гості… Дуже хотілося б познайомитись із твоїм сином.
– Так він тут, – з усмішкою відповів Артем, і покликав хлопчика. – Петю, іди сюди!
Петрик кинув свою іграшку і, розкинувши руки, побіг до батька.
– Ось мій скарб! – з гордістю промовив Артем, представивши сина другові. Однак, помітивши дивний вираз на обличчі Іллі, він насупився. – Щось не так, Ілля?
– Пробач мені, Артеме, – зам’явся друг, – але… він якось зовсім не схожа на тебе. Таке почуття, ніби… ніби це не твій син.
Артем різко обірвав розмову, попрощався і пішов. Але сумнів, посіяний словами друга, не відпускав його.
Минуло ще пів року. Такі зауваження стали лунати все частіше від різних знайомих. Артем почав серйозно замислюватися.
Одного вечора він таки наважився поговорити з Ганною. Розмова була важка: вона плакала, запевняла, що завжди була йому вірна, і вважала його підозри образливими.
На цьому розмова закінчилася, але сумніви Артема нікуди не зникли. Він став пильніше спостерігати за Петриком.
З кожним днем все більше переконувався, що хлопчик справді не схожий ні на нього, ні на Ганну. Не знаючи, що робити, він вирішив обговорити свої переживання з колегою по роботі.
– Слухай, – запропонував той, – зроби тест ДНК. Це ж не складно, і всі сумніви одразу зникнуть.
– А як виявиться, що він не мій? – прошепотів Артем, збліднувши.
– Ну… тоді зроби тест на материнство, – задумливо відповів колега. – Мало що? Раптом дитину в лікарні підмінили?
Ця думка не давала Артемові спокою. Він довго обмірковував її, а потім наважився. Зібравши необхідні матеріали для аналізу, він відніс їх в лабораторію.
Кілька днів очікування перетворилися на тортури. Коли настав час забрати результати, його руки тремтіли від хвилювання.
Відкривши конверт, Артем відчув, як земля йде з-під ніг. Голова закружляла, а ноги підкосилися.
Вдома він без жодного слова передав Ганні обидва результати. Вона довго сиділа, не рухаючись, роздивляючись папери. Нарешті її голос, повний сліз, порушив тишу:
– Артеме, виходить, що Петя не наш? – її слова лунали, наче здалеку. – Але де тоді наша дитина? Де ж він? Що з ним?
В поліцію вони вирішили не заявляти, намагаючись впоратися самотужки – хтозна, як все могло обернутися.
Розслідування, щодо пошуку рідного сина, зайняли в Артема три довгі місяці. У процесі з’ясувалося, що того дня, коли народжувала Ганна Романова, на світ з’явилися ще чотири дівчинки, й ще один хлопчик.
Збіг виявився неймовірним: прізвище іншої матері було Ронанова Валентина, яке відрізнялася лише однією літерою.
– Ось воно що! – з гіркотою подумав Артем. – Неуважність і недбалість, а результат – поранені долі.
Артем розшукав адресу Валентини, й подався до них додому. Його серце калатало так, ніби всередині метався сполоханий птах, що відчайдушно рвався назовні.
Дорогою він не міг припинити думати про свого сина: яким він міг бути? Як живе? Коли він підійшов до дверей, то глибоко вдихнув, щоб трохи заспокоїтись, і натиснув на дзвінок.
– Тобі чого треба, мужик? – спитав чоловік, що відчинив двері. Його обличчя було пом’яте, а одяг – брудна майка, яка говорила сама за себе.
Артем остовпів, не в змозі відповісти. У цей момент із кухні вибіг хлопчик – худенький, замурзаний, але неймовірно схожий на Артема в дитинстві.
Його погляд ковзнув на праве плече хлопчика, і він помітив там родимку, яку не можливо було не помітити. Це було точне повторення. Горло Артема стиснула грудка. Зібравшись із духом, він увійшов у будинок.
Чоловік виявився балакучим, але розмови раз у раз переривалися – він прикладався до склянки, й закушував черствою кіркою хліба з оселедцем з банки. Валентини вдома не було, як сказав благовірний – у подруги.
Господар нарешті заснув, розвалившись на дивані, а хлопчик сумно спостерігав за Артемом з кута.
Не витримавши, Артем підійшов до нього, підняв на руки, й міцно притис до себе. Він не відсахнувся, ніби був впевнений, що в безпеці.
– Як тебе звуть, малюк? – м’яко спитав він.
– Ванька я, – відповів хлопчик, дивлячись на Артема своїми великими сумними очима, які, здавалося, проникали просто в його душу.
Артем відчув, як стискається серце. Він глибоко вдихнув, щоб стримати емоції, що наринули.
– Я повернуся за тобою, синку, – тихо сказав він, дивлячись хлопцеві у вічі. – Обіцяю, ти скоро будеш удома.
Поставивши ошелешену дитину на підлогу, Артем із важким серцем пішов із цієї похмурої квартири.
Вдома він розповів Ганні, що знайшов їхнього рідного сина, і запропонував, що тепер вони зможуть обміняти дітей. Але реакція дружини виявилася зовсім не такою, якою він очікував.
– Ти збожеволів, Артем? – Вигукнула вона, її голос тремтів від хвилювання. – Я не віддам нашого Петю! Я його вигодувала, виховувала, як свою дитину, я його люблю не менше! … Він також мій!
Артем розгублено сів, не знаючи, як реагувати.
– Як ти собі це уявляєш, Артеме? Сказати йому: “Ти, виявляється не наш, йди до чужих людей, а про нас забудь”? – схлипувала Ганна. – Це зламає його життя! Ми не можемо так вчинити! Я не віддам наших дітей!
Зрозумівши, що проблему не вирішено, Артем знову подався до Ронанових. Але домовитися з Валентиною та її чоловіком виявилося не можливо.
Батько хлопчика Вані категорично відмовився віддавати сина, хоча видно було, що він їх напружує, що вони про нього не дбають.
У Артема все частіше з’являлася думка, звернутися у відповідні органи, щоб врегулювати щонайшвидше цю справу.
Але він не хотів, щоб всі дізналися, що Петрик їм не рідний. Це була лише їхня таємниця, тож він наполегливо продовжував перемовини.
– Якщо хочете, щоб я віддав дитину, – заявив він, – давайте гроші. Сума має бути такою, щоб мені з дружиною вистачило на все життя.
А коли Артем обурився, чоловік додав:
– Ну а якщо не погодитеся, то знайте: його доля мене не турбує. Мені байдуже. Але й вам його просто так не віддам.
Повернувшись додому, Артем почував себе пригніченим. Він усвідомлював, що опинився у складній та болючій ситуації, де жодне рішення не здавалося правильним.
Він мав знайти спосіб впоратися з цим, не зруйнувавши життя дітей.
Переговори тривали ще три місяці. Усі гроші, які Артем передавав задля забезпечення сина, безвісти зникали на оковиту. Ваня, як і раніше, залишався брудним і недоглянутим.
– Добре, що Ганна цього не бачить, – важко зітхав Артем, дивлячись на хлопчика. – Ще одна істерика нам точно не потрібна.
Якось Артему прийшла проста, але водночас геніальна ідея. Він купив ящик біленької, пінного, та закусок, а потім разом з Іллею вирушив до Ронанових, вирішивши діяти нестандартно. Ще він склав відповідні папери, які горе – батько мав підписати.
Побачивши напої, Василь помітно пожвавішав, очі заблищали. Його дружина Валентина, не гаючи часу, швидко накрила стіл із принесених гостями продуктів, при цьому завбачливо відклавши частину запасів «на потім».
Застілля почалося. Випивали, жваво розмовляли, ділилися історіями з життя, та скаржилися на труднощі. Ілля майстерно підливав господарям частування, підносив тости, та підтримував невимушену розмову.
Через пару годин Валентина, втомлена від веселощів, задрімала прямо за столом, спершись на спинку стільця.
Артем скористався моментом: він дістав заздалегідь підготовлені папери, й простяг їх Василю.
– Що це? – сонно промимрив той, роздивляючись документи.
– Тут написано, що я все життя приноситиму тобі випивку і закуску, а ти віддаси нам Ваню, – пояснив Артем, простягаючи ручку. – Підписуй, Василю. Такий шанс випадає раз у житті!
Під впливом хмелю, Василь, не замислюючись, підписав документи.
Пізніше, того ж вечора, Артем постукав у двері свого будинку. Ганна відчинила, і її очі миттєво сповнилися слізьми, коли вона побачила на порозі чоловіка з худеньким, замурзаним Ванею.
– Ти вдома, синку… – схлипуючи, сказала вона, обіймаючи хлопчик,а і міцно притискаючи його до себе.
За годину Ваня стояв перед сім’єю, чистий і ошатний, немов інша людина.
– Петрик, йди сюди, – покликав Артем другого сина.
Хлопці обережно підійшли один до одного, роздивляючись.
– Ось, – сказав Артем із посмішкою, обіймаючи обох. – Тепер ви рідні брати. Наша сім’я у повному складі.
Ганна, вже не стримуючи сліз, притулилася до Артема, дивлячись на своїх двох синів.
Артем, обійнявши дружину, подумав:
– Може, все це було на краще. Якби їх не переплутали, у нас не було б одразу двох синів.
Через декілька тижнів після численних консультацій з юристами, та відвідувань відповідних органів, вони оформили опіку над хлопчиком. І зажили щасливою родиною…