– Та яке ви маєте право? – закричала Оксана. – Це грабіж серед білого дня! – Грабіж, пані, – це коли ваш синок чужі замки болгаркою ріже і з чесних людей гроші за чужий гараж бере! – Обсмикнув її вусань

– Любашо, ти довго там ще копатимешся? Серйозна людина біля воріт чекати не стане! – командирським голосом поквапила невістку Оксана, поправляючи великий ґудзик на ошатному кардигані.

Дівер Дмитро розвалився на підвіконні. Він раз у раз клацав запальничкою і зпадоволено жував м’ятну жуйку.

Від його нової рудої куртки на всю кухню несло різким одеколоном. Чоловік Олександр тупцював на доріжці у передпокої, винувато сутулився і тер пальцем перенісся.

– Правда, Любашо, одягайся швидше, – промимрив Олександр, не підводячи очей.

– Дімка з покупцем на дванадцяту годину домовився. Незручно перед людиною вийде!

Цегляний гараж у кооперативі за парком дістався Любові рік тому від батька. Бокс був сухий, просторий, з добротним дубовим верстатом вздовж стіни.

Батько пів життя там столярував і беріг кожен рубанок. Чоловік зі своєю ріднею до цього майна не мав жодного відношення.

Тільки свекруха Оксана і дівер Дмитро мали свою арифметику. За сім років шлюбу вони звикли, що Люба скандалів не любить і поперек слова не скаже.

То Оксана без дозволу потягне з балкона нову електром’ясорубку для молодшого синочка. То Дмитро позиче у брата до зарплати і забуде повернути.

Люба щоразу ковтала образу заради миру в будинку і шкодувало безхребетного Олександра.

А цієї середи дівер перейшов усі кордони. Увечері він прийшов до них на вечерю у чудовому настрої. За столом, як ні в чому не бувало оголосив, що знайшов на батьківський гараж пристойного покупця.

Сам звозив його в кооператив, зрізав болгаркою старий батьківський замок, повісив свій і вже взяв кругленьку суму завдатку!

Люба тоді повільно опустилося на край лави у передпокої. У скронях застукало, вона втомлено потерла чоло долонею і довго дивилася в одну крапку.

Глянула на чоловіка, а той боягузливо дивився на підлогу. Відразу стало ясно, що це Олександр доповів братові, в якому ряду стоїть порожній бокс.

Потім Люба без жодного слова накинула плащ і пішла з дому на півтори години. Рідня вирішила, що тихоня невістка знову проковтнула образу.

– Чуєш, Любо, ти тільки біля воріт не надумай кислу міну будувати! — задерикувато крикнув з підвіконня Дмитро, постукуючи підбором по батареї.

– Покупець крутий мужик, на величезному позашляховику приїхав! Хоче сьогодні при самій господині залишок готівки віддати і  верстак батька з лещатами відразу в кузов закинути.

– Ти йому на місці писульку черкнеш, що гроші отримала, і справа зроблена!

Люба вийшла з кімнати, тримаючи в руках легкий весняний плащ.

– Значить, і батьковий верстат з лещатами ти йому вже пообіцяв? – тихенько спитала вона.

– А навіщо вони тобі, дитино? – втрутилася Оксана, звівши нафарбовані брови.

– Викинь це старе з голови! Ти що, столяром на старості років стала? Стоїть цегляна коробка без користі, тільки внески в правління платиш!

– Саме так, тож не нервуй, Любаню! – підхопив Дмитро і самовдоволено ляснув себе по кишені рудої куртки.

– Мені зараз гроші потрібні! Я вчора нарешті свою ластівку з автосервісу забрав. Коробку передач перебрали – звір, а не машина!

– На чужий завдаток, значить, свою машину полагодив? – Уточнила Люба, уважно розглядаючи дівера.

– Ну а чого грошам даремно лежати? – анітрохи не зніяковів Дмитро. – Половину завдатку майстрам за ремонт віддав, ще трохи вчора з пацанами у барі посиділи, обмили покупку.

– А другу половину зараз покупець доплатить! Саме мамі на путівку вистачить і мені на нову гуму залишиться!

– Сашо, а ти чого мовчиш? – Люба повернулося до чоловіка. – Тобі теж здається, що продати пам’ять батька за спиною у дружини – це нормально?

– Любашо, ну чого ти починаєш? – Зам’явся Олександр, переступаючи з ноги на ногу. – Замок там все одно іржавий висів.

– І взагалі, давай без сцен, ми ж по-сімейному! Дімка обіцяв, як зі справами розкрутиться, до осені нам частину грошей віддасть.

– Обов’язково віддасть! – з натиском підтвердила Оксана. – Ми не чужі люди, треба рятувати молодшого брата! Ти ж з середи ні слова не промовила, от ми й зрозуміли, що ти з усім згодна.

– Я вчора зі спокійною душею путівку до Миргорода забронювала!

– Вже й путівку забронювали? – підняла брову Люба. – Треба ж, як оперативно!

– А чого тягнути, дитино? – охоче закивала свекруха. – У мене на банківській карті ще із зими половину суми на санаторій відкладено.

Сьогодні Діма від покупця розрахунок отримає, мені додасть, і завтра зранку побіжу викуповувати! Подружка вже місця у купе взяла!

– Зрозуміло, – тільки й сказала Люба, застібаючи ґудзики на плащі. – А покупець цей у середу сам не здивувався, що чужий гараж, а замок при ньому болгаркою пиляють?

– Та нічого я при ньому не пиляв! – махнув рукою Дмитро. – Я замок ще вдень зрізав, у сусіда поряд подовжувач попросив. А покупець увечері після роботи під’їхав, бокс оглянув і одразу аванс відстебнув!

– І навіть ні про що не спитав? – Засумнілася Любов. – Прискіпливий мужик попався, звичайно! – засміявся Дмитро.

–  Все рулеткою ширину воріт міряв, прикидав, чи пролізе його позашляховик дзеркалами. Я вже поїхав, а він ще хвилин двадцять біля боксу зі своєю рулеткою порпався!

– Але я йому сказав: сімейний гараж, господиня в суботу до дванадцятої особисто підійде, розписку про остаточний розрахунок напише!

– Ах, він ще двадцять хвилин біля воріт із рулеткою порпався, – задумливо повторила Любов. – І ти йому в середу розписку за аванс дав?

– Ображаєш! – гордо випнув груди дівер. – Все чин по чину накатал! І прізвище своє вказав, і номер машини вписав, і суму прописом вивів! Я хлопець серйозний, у мене все залізно!

– Ну, коли номер машини вписав, тоді їдьте, – миролюбно погодилася Люба.

– Ви на машині Дмитра за п’ять хвилин доскочите. А я пішки через сквер зріжу, тут прямо десять хвилин ходу.

– Тільки не затримуйся! – суворо наказала Оксана, прямуючи до виходу. –  Щоб за п’ять хвилин до дванадцятої біля воріт, як штик стояла! Сашенько, ходімо, нічого тут тупцювати!

Вони шумно вивалилися на сходовий майданчик. Люба постояло трохи в тихім передпокої, глянуло на себе в дзеркало і рушило слідом.

На вулиці пахло сирою квітневою землею та тополями. Люба йшло по доріжці скверу бадьорим кроком. Згадувалося, як у середу ввечері вона так само бігла цією алеєю після вечері.

Тільки тоді вона звернула зовсім не в парк подихати повітрям, як вирішив простуватий Олександр, а прямо в гаражний кооператив.

Їй хотілося на власні очі побачити, що накоїв нахабний дівер.

Біля батькового боксу того вечора горів ліхтар, а біля залізної брами справді стояв плечистий вусатий мужик у дублянці і міряв заїзд сталевою рулеткою.

Розговорилися вони тоді швидко – довго пояснювати розумній людині не довелося. Коли Люба звернула в третій тупиковий проїзд кооперативу, годинник показував рівно дванадцяту.

Автомобіль Дмитра стояв наприкінці вузького ряду біля цегляного боксу. А поперек проїзду, наглухо перегородивши єдиний виїзд, височив важкий темно-зелений позашляховик.

Біля гаражної брами вже кипіли пристрасті. Оксана в розстебнутому кардигані розмахувала руками перед кремезним вусачем у дублянці.

Олександр тулився до цегляної стіни, а Дмитро розгублено смикав потужний чавунний замок на воротах.

– Та не підходить мій ключ, хоч трісну! – у голосі Дмитра дзвеніла непідробна паніка.

– У середу сам цей замок купував і вішав! Хто його змінити встиг?

– Я змінила, Дімо, – голосно сказала Любов, підходячи до них. – Ще в четвер уранці зі слюсарем із правління старі петлі переварили і новий замок повісила.

Усі троє різко обернулися до неї.

– Любашо, ти в своєму розумі?! – верескнула Оксана, підлітаючи до невістки. – Ми тут перед покупцем червоніємо, ворота відчинити не можемо, а вона займається самоврядністю! Швидко давай сюди ключ від нового замку!

– Жодного ключа ви не отримаєте, – твердо відповіла Люба. – І гараж батька я продавати не збиралася!

Кремезний покупець у дублянці зробив крок упритул до Дмитра.

– Ну що, аферист у рудій куртці? – басовито гаркнув вусань. – Ти мені в середу ввечері якісь казки біля цих воріт розповідав? Що бокс ваш сімейний, а сестра тільки за грошима в суботу прийде?

– Так і є наш, сімейний! – спробував хоробритися Дмитро, але одразу позадкував до капота своєї машини.

– Сашко, ну скажи ти йому! Ти ж мій рідний брат!

– А до чого тут твій брат, пройдисвіте? – обірвав його покупець. – Мені господиня того ж  вечора прямо тут всю правду виклала, коли я ворота рулеткою міряв! Показала фотографії батька за цим верстаком і квитанції з правління на своє ім’я!

В Олександра від подиву витяглося обличчя.

– Любо… ти що, в середу сюди бігала? – пробелькотів чоловік.

– Ти ж три дні вдома жодного слова не казала! Я думав, ти збожеволіла і змирилася!

– А це я попросив її три дні помовчати і вас не злякати! – охоче пояснив вусань у дублянці. –  Якби вона тобі в середу скандал закотила, твій братик спритний по всьому місту бігав би від мене!

– А так сам приїхав, та ще й машину свою в глухий кут пригнав. Саме туди, звідки без мого дозволу не вирулиш!

– Навіщо ж ти нам таку пастку влаштувала? – закричав на Любу переляканий Дмитро.

– Ми ж одна сім’я! Могла б по-людськи попередити!

– По-людськи, Дімо?!  – Люба зробило крок до них, дивлячись прямо в очі чоловікові і діверу.

– А по-людськи було сходити на ринок, вибрати замок, взяти болгарку і тишком-нишком спиляти петлі на гаражі мого покійного батька?

– Чи по-людськи було втрьох за моєю спиною чуже добро поділити, бо Люба тиха, Люба стерпить та промовчить?!

– Ми ж для справи намагалися! – заголосила Оксана, хапаючись за ґудзики кардигану.

– Дмитру на ноги встати треба, він тобі не чужий! Подумаєш, цегляна будка, далася вона тобі!

– Ця цегляна будка, Оксано, моїм батьком збудована, – відрізала свекрусі Люба. – А ви мене сім років за пусте місце тримали. То м’ясорубку з балкона заберете, то зарплату Сашка на гулянки Дмитра витягнете.

– Тільки цього разу ви прорахувалися! Чужим коштом кататися в Миргород і лагодити машини я вам більше не дозволю!

– Чуєш, хлопче, мені ваші сімейні розбірки до лампочки! – грізно подав голос покупець і постукав пальцем по капоту машини Дмитра.

– Умова у нас проста. Виїзд із проїзду я своїм позашляховиком перекрив. – Або ти мені прямо зараз повертаєш весь завдаток до гривні плюс накидаєш зверху за мій втрачений час, або твоя відремонтована ластівка залишається тут!

– Та яке ви маєте право? – закричала Оксана. – Це грабіж серед білого дня!

– Грабіж, пані, – це коли ваш синок чужі замки болгаркою ріже і з чесних людей гроші за чужий гараж бере! – Обсмикнув її вусань.

– У мене в кишені його розписка з паспортними даними та номером цієї машини. Хочете – зараз усіх сусідів в  ряду позву, ми тут швидко зібрання кооперативу влаштуємо!

Дмитро зацьковано закрутив головою, дивлячись то на грізного лобура, то на перекритий позашляховиком виїзд. Куди тільки поділася вся його ранкова пиха!

– Мужик, постривай, не кип’ятись! – заторохтів дівер, гарячково вивертаючи кишені рудої куртки. – Ось, тримай готівку! Тільки тут… тут половина залишилася!

– А друга половина де?! – насупився покупець.

– Так я ж учора в автосервісі за коробку передач розплатився! — мало не плачучи випалив Дмитро. – У мене більше ні гривні за душею нема!

– Нічого не знаю! – відрубав господар позашляховика. – Нема грошей – клади ключі від своєї тачки на капот і тупай додому пішки. Як борг принесеш, так і машину забереш!

– Мамо! Сашко! – заволав Дмитро, чіпляючись за рукав старшого брата. – Рятуйте! Я ж без машини, як без рук, я на ній таксувати збирався! Мамо, у тебе ж на карті гроші на Миргород лежать!

Оксана змінилася в обличчі і позадкувала до бетонного паркану.

– Дімо, та ти збожеволів?! – сплеснула вона долонями біля грудей. – Мені завтра зранку путівку викуповувати, у мене вже валіза зібрана! Сашко, ти ж старший брат, у тебе кредитка в гаманці лежить, перекажи людині!

Олександр зблід і поліз у внутрішню кишеню куртки за телефоном.

– Мамо, у мене на кредитці ліміт невеликий! – плутано промовив він, тикаючи тремтячим пальцем у екран.

– Тут навіть половини потрібної суми не набереться! Якщо я зараз все під нуль спишу, мені до осені зі своїх відпускних та зарплати банк годувати доведеться!

– Переказуй, кому кажуть! – гаркнула на нього Оксана. – Не залишати ж машину Дмитра в заставі через твою безсердечну дружину!

– Я перекажу, мамо, але там все одно не вистачить! – Огризнувся доведений до краю Олександр. – Решту тобі зі своїх курортних додавати доведеться, інакше він нас із проїзду до вечора не випустить!

– Щоб ви всі провалилися зі своїм гаражем! – сердито вигукнула Оксана, дістаючи з кишені кардигана телефон.

– Диктуйте номер, кровопивці! На свою ж голову помічників виростила!

Люба стояла біля стіни батьківського боксу, засунувши руки в кишені плаща, і з легкою посмішкою спостерігала за метушнею біля бампера.

Свекруха, голосно сопучи та плутаючись у кнопках, під диктовку вусаня переводила йому свої заощадження на санаторій.

Олександр похмуро підтверджував списання з кредитки. Ніхто більше не командував Любою та не радив викинути батьківську спадщину.

Коли телефон покупця двічі пікнув, сповіщаючи про зарахування переказів, вусань не поспішаючи перерахував готівкові купюри, прибрав їх у внутрішню кишеню дублянки і порвав розписку Дмитра навпіл.

– Ось тепер розрахунок повний! – басовито підсумував він. – Щоб через дві хвилини вашого духу в цьому ряду не було. Зараз здам назад – і котіться на всі чотири боки!

Дмитро кулею метнувся за водійські дверцята. Оксана, навіть не глянувши на невістку, полізла на заднє сидіння, а похмурий Олександр поплентався слідом.

Щойно зелений позашляховик звільнив проїзд, машина дівера з вереском вискочила за ворота кооперативу.

До травня у гаражному ряду все стало на свої місця. Той самий вусатий покупець виявився тямущим столяром із сусідньої вулиці, який давно шукав сухе місце під майстерню.

Продавати бокс Люба не стала, але пустила сусіда працювати за хорошу щомісячну плату. Орендарь, насамперед, підправив дах, змастив петлі на воротах і покрив верстат свіжим лаком, а кожної першої п’ятниці місяця справно приносив Любі пухкий конверт із готівкою.

Оксана до Миргорода так і не потрапила.

Все літо вона сиділа на лавці біля свого під’їзду і скаржилася сусідкам на жадібну невістку, яка заради запорошеного цегляного сараю залишила рідну свекруху без цілющих процедур.

А Олександр тепер ходив на роботу пішки, вечорами покірно доїдав порожню гречку і більше жодного разу не заїкнувся про гараж: весь заробіток до гривні він до осені відносив в банк за ту саму спустошену біля воріт кредитку.

Ось так воно буває, коли розуму не вистачає, а нахабства, – хоч відбавляй…

You cannot copy content of this page