Liudmila

За вікном була вже не темрява, а сірість. Початок четвертої години ранку. Варя сиділа в кріслі, на руках у неї дрімав шестимісячний Антошка. Повіки у Варі були важкі,

Надя поверталася додому з роботи й думала про стосунки із чоловіком. Останнім часом вона багато працювала, доводилося брати додаткові зміни. Потрібні були гроші. Її бабуся серйозно захворіла, а

Серйозну розмову зі своєю дружиною Віталій розпочав за вечерею. Відкладати її далі не можна було. – Олено, сядь, – глухо попросив він. Олена вимкнула газ і повільно обернулася.

– Мені потрібні гроші для матері! – Чоловік не просив, а вимагав. – А до чого тут я? – Запитала. – Ну як до чого? – роздратовано озвався

– Світлано! У мене такі новини! Мій Денис вступив до київського університету! Ти уявляєш? Світлана мовчала, намагаючись зрозуміти, куди хилиться ця розмова. – Тож він житиме в тебе

– Костику, як мамка? Зінаїда Єгорівна вкладала в сумку хлопчика шматок сала, пачку крупи, пляшечку олії, пакет із картоплею. Костя опустив очі. – Занедужала зараз. – Знаємо ми

Генка повернувся додому із місць не дуже віддалених. Весь цей час він майже не розраховував, що молода дружина його дочекається – сім років його не було, термін не

– Костю, як так? Ми ж домовилися, – дивувалася Аліна. – Вони не зобов’язані, розумієш?! Це наші з тобою справи! – Це вони тобі так сказали? – тихо

– Це розуму незбагненно! – Обурено вигукнув жіночий голос. Я не одразу зрозуміла, що сталося. Цей голос, різкий, з вереском, до болю знайомий, долинав звідкись з області кухні.

За поминальний стіл розсідалися тихо. Народу було небагато – здебільшого родичі та сусіди. Згадували Опанаса Івановича добрим словом: він був гарним пічником, таких тепер пошукати. Щоправда, останні пів