Liudmila
– Вероніко, я ж казав тобі ввімкнути кондиціонер у вітальні заздалегідь! Леву Аркадійовичу завжди дуже душно! – гаркнув тато з коридору. І відразу я вловила різкий запах дорогого
Олександра вже місяць, як жила у дитячому будинку. Потрапила вона сюди, бо її бабуся пішла із життя, а вона у неї жила, скільки себе пам’ятає. Матір свою вона
– Ксеню, ну годі! Відчини двері! Ксенія відчинила двері рівно настільки, щоб викотити валізу у коридор. Андрій стояв на порозі й посміхався, наче нічого не сталося. – Привіт,
– Наталко, ну що ти упираєшся, слово честі?! Мої батьки ж не чужі! Це ж тепер і твої батьки також! – міркував Марко, жестикулюючи та бризкаючи слиною. Ми
– Толя, як ти гадаєш, може в цьому році забронюємо готель на Егейському морі? – Запитала чоловіка Ганна. – Бодрум чи Ізмір? Там у серпні не так спекотно.
– Ну, привіт, сестро, – він повільно наблизився до новенької іномарки, з-за керма якої виходила Рита. – Не впізнаєш? Вона зміряла його швидким поглядом. – А повинна впізнати?
– Мамо, я ж відчуваю, що ти втомилася. По голосу навіть чути. Що сталося? Юлія притиснула телефон плечем до вуха, одночасно намагаючись стягнути робочі крокси, які за дванадцять
Аріна сиділа за святковим столом і намагалася посміхатися. Ювілей свекрухи Ніни Петрівни зібрав усю рідню. Квартира була забита галасливими людьми: онуки ювілярки гасали по кімнатах, старші невістки обговорювали
Людмила Вікторівна стояла біля вікна своєї двокімнатної квартири у спальному районі Києва та дивилася, як жовтневий дощ методично змиває з асфальту залишки яскравого листя. У склі відбивалося її
– З чого ти взяла, що я мрію жити разом із вами? Так, я не відмовляюся з онуками допомагати – я їх дуже люблю, і грошей вам підкидаю,