Liudmila

Ніна Степанівна постійно поглядала у віконце свого сільського будинку, бо мали приїхати її діти. Діти – це син Сергій із невісткою і маленьким Антошкою, а ще дочка Люба

– Катю, ну що ти, як маленька? Де ми ще такий шанс знайдемо? – Федір нервово постукував пальцями по столу, дивлячись на дружину. – Он, флігель стоїть недобудований.

– Галю, ну ти чого? Подумаєш, суп… – Петро невпевнено переступав з ноги на ногу, дивлячись на дружину, що застигла біля плити, наче соляний стовп. Ранок видався задушливим

Запах свіжої випічки залоскотав ніздрі ще на сходовому майданчику. Ганна завмерла перед дверима, діставши ключі. Цей аромат… Як машина часу, переніс її на двадцять років тому, у старенький

– Тітко Валя, ну як ви там? – Катя притискала телефон до вуха, нервово ходячи по лікарняному коридору. Білі стіни давили, а запах ліків лише посилював тривогу. –

– Ти глянь, ну до чого щаслива баба Настя наша, сусідка моя, ну сил немає! – лузгаючи насіння, бурчала, сидячи на лавці біля свого будинку її сусідка Галя.

– Маш, а чому дід за заповітом все тобі відписав? – Мая копалася в ящиках комода, випадково натрапила на файл зі згорнутим у ньому папірцем. – Взяла гидливо,

Антоніна Василівна жила в одній квартирі зі своєю вісімдесятирічною матір’ю. Вона працювала бухгалтером у компанії, і як тільки настав пенсійний вік, жінка одразу ним скористалася. З виходом на

– Ваня, буде дуже дивно, якщо ти поїдеш з дня народження своїх племінниць, залишивши мене одну! – Сказала Юля чоловікові, коли він повідомив, що відвезе її на свято,

Людмила стояла біля плити, розмішуючи в каструлі суп. Її руки рухалися машинально, як заведені, але думки були далеко. Вона досі не могла прийти до тями, хоча пройшов майже