Liudmila

Щороку, тільки-но сходив останній сніг, лунав дзвінок від Людмили Леонідівни. Голос у слухавці звучав бадьоро і беззастережно: – Дорогі мої! Цими вихідними чекаємо всіх на дачі. Потрібно привести

– Ти зараз серйозно? Лєро, скажи мені, що це якийсь дурний жарт! Розіграш! Скажи, що ти зараз дістанеш коробочку і розсмієшся. – Який уже тут жарт, Полю, –

– Ти б хоч брови вищипала, чи що… – сказав чоловік. – Дивитись на тебе страшно. – Що-що? – Перепитала я, хоча чудово все розчула. – Нічого. Забий,

Даша часто приходила до моєї доньки. Вони були ровесницями. Даша жила у сусідній квартирі. Батьки дівчинки були закінченими маргіналами. Просто буквально не просихали. Це періодично доставляло різні проблеми.

– Тобі скільки разів повторювати? Нам потрібні гроші! Ти давно вже мала обробити свого діда. Навіщо старому квартира в місті та будинок. – Якби це була дача, а

– Олено, треба б ще один квиток в театр взяти. Олена підвела очі від тарілки. Вечеря ще навіть не охолола, а Максим уже сидів з телефоном у руках

– Яно! Привіт! Чула, що ти одружуєшся? Коли весілля? – Запитала Ліза. – У середині червня. – Послухай, а ти в курсі, що твій Гліб уже був одружений?

– Яке ще музичне училище? – Мати жбурнула на стіл буклет, який Аня принесла зі школи. – Нізащо. Навіть не думай. Аня стояла біля дверей кухні, притискаючи рюкзак

– Ти серйозно, Семене? Двісті п’ятдесят тисяч? Просто так, на якісь «курси особистісного зростання»? – Вона хоче розвиватись, Костю. У цьому немає нічого кримінального, – Семен потирав коліно,

Вадим зайшов у спальню з перекошеним від подиву обличчям. – Що з тобою? – насторожено спитала Оксана, яка вже готувалася до сну. – Щось сталося? – Ага, сталося…