Всі мої подруги давно одружені, деякі вже навіть встигли розлучитися і знову вийти заміж. Мені 35 років, і я досі одна. Батьки спочатку весь час питали, коли я нарешті подумаю про сім’ю, дітей, чоловіка. Тепер упокорилися з моєю самотністю, тільки мама зрідка плаче з горя, коли бачить моїх подруг із дітьми.
Ще під час навчання, я в інституті зустрічалася з хлопцем, на рік старшим за мене. Він був приїжджий і жив у гуртожитку. Але після закінчення навчання, він поїхав у своє рідне місто, де, як виявилося, на нього чекала дівчина, з якою вони вирішили одружитися.
Про це він сказав мені перед самим від’їздом. Вибачився і зізнався, що зі мною він був, щоб не бути одному в чужому місті. Він був знайомий з моїми батьками і часто бував у нас удома. Мамі він дуже подобався і тепер вона звинувачує мене, що я не змогла його утримати.
Добре ще, що я живу окремо від батьків, у мене своя квартира, робота в рекламному агентстві, яка дозволяє бути незалежною та ще й батькам допомагати. Є все, крім сім’ї та надії на те, що зустріну свою другу половинку.
Але іноді слухаю на роботі розмови своїх співробітниць, про неслухняних дітей, чоловіків, які у вихідні тільки з друзями гуляють або на дивані перед телевізором сидять в одних трусах. Усі вихідні в них на кухні, свята теж. То у дітей у школі проблеми, то зі свекрухою сварки.
І кожна починає мені заздрити, що я живу для себе, нічого не потребую, можу поїхати відпочити за кордон. Але ніхто не знає, якими здаються довгими вихідні, а особливо святкові дні, коли крім як до батьків, і в гості сходити нема до кого.
У мене, звичайно ж, є подруги, але коли ми збираємось разом на дні народження або виїжджаємо на природу, я почуваюся зайвою. Так і я живу, самотньо, з мріями про справжню родину.