– Не такою я тебе виховував, – з осудом сказав тато. – Зовсім не такою!
– А-а, – з розумінням у голосі, посміхнулася Ніна. – Правда?
– Ти мене дуже засмутила, – тато побарабанив пальцями по столу. – Мені за тебе соромно!
– Серйозно? – продовжуючи посміхатися, спитала Ніна. – Ти не жартуєш?
– Які тут жарти, коли всі на вухах стоять від твого вчинку! – Вигукнув тато і відвів погляд. – Дня не було, щоб мені хтось не подзвонив і не сказав, яку погану дочку я виховав.
– А ти, значить, прийшов мені розповісти, як тобі зараз погано живеться? Так, тату? – Зігнавши посмішку, запитала Ніна. – Ну, розкажи, я із задоволенням послухаю! А може, навіть з радістю!
Ніна поставила лікті на стіл, а підборіддя примостила на счеплені руки.
– Слухаю уважно!
– Да-а, Ніно, – похитав тато головою, – навіть зараз, коли я тобі в очі говорю, ти…
– Саме я, тату, – кивнувши, погодилася Ніна. – Саме я! Так-так-так! Відплатила тією ж монетою! І чому це нікому не сподобалося?
– Прямо, гублюся в здогадах! А може тому, татку, що ти мене якось не так виховував? А може, саме тому, що виховував так, як і решту наших родичів їхні батьки виховували?
– Ну, знаєш, – тато нервово смикнув шиєю, – ти ще від створення світу почни, хто, кого і як виховував!
– Добре, не будемо від створення світу, – кивнула Ніна. – Давай поговоримо про бабусю. Як вона тебе виховувала?
– Це вона тебе виховала так, що тобі було по барабану, коли рідна дочка опинилася на вулиці без грошей із двома дітьми?
– А що ти мені тоді запропонував, пам’ятаєш? Ось ти особисто! Залишимо тітку Любу осторонь, її Оксанку теж відсунемо. Саме за себе відповідай!
– У нас тоді була складна життєва ситуація! – ухильно відповів тато.
– Справді? Складніше, ніж моя? – усміхнулася Ніна. – Це ж треба! А я, дочка така безсердечна, не допомогла батькам! Щоправда, ніхто в курсі не був, що там у вас із мамою за ситуація. І дякую добрим людям, що вони мене просвітили!
– Що? – скрикнув тато.
– Так, я все знаю! – Ніна прибрала лікті зі столу, і схрестила руки на грудях. – А ось тепер розповідай мені, яка я погана дочка! Давай!
– І ще розкажи, що тобі за мене соромно! За себе тобі не соромно, а за мене соромно! Давай! Розповідай! – Ніна вимогливо кивнула головою. – Чого ти мовчиш? Що, сказати нічого?
Ніна чекала на відповідь хвилину. Потім ще дві. А потім губи самі роз’їхалися в посмішці:
– Татусю, закон бумеранга ніхто не скасовував! А якщо він вам не подобається, то це не до мене!
– Та що ти все посміхаєшся? – обурився тато.
– А я вже своє відплакала, тепер ваша черга! – з гідністю промовила Ніна.
***
Ще два з половиною роки тому Ніна жила звичайнісіньким щасливим сімейним життям. І навіть не підозрювала, що все почало валитися, як картковий будиночок.
Видимість щастя протрималася місяці три, коли її чоловік Павло вже все вирішив, а на Ніну все впало, як снігова грудка.
Він спеціально підгадав такий момент, коли в суботу Ніна з їхніми двома дітьми пішла з ранку в парк. А сам із подругою Ніни, яка стала його новою коханою жінкою, зібрав її речі, та речі дітей і виставив їх за двері. І відразу ж поміняв серцевини у двох замках.
Тобто, Ніна повертається додому, а там на них уже не чекають.
З розгубленістю Ніна впоралася швидко. Двоє дітей за спиною не дадуть розслабитися, щоб полежети непритомною, або якось інакше цікаво провести час. Щонайменше треба було зрозуміти, що відбувається.
На телефонний дзвінок Павло відповів одразу, наче чекав на нього. Хоча, швидше за все, і чекав.
– У мене з’явилася кохана жінка, – з усмішкою сказав Павло. – Ми зараз летимо на відпочинок тижнів на три. А щоб ти не окупувала квартиру, і не винесла з неї все цінне, питаннями поділу займемося, коли ми повернимося.
– А ваші речі, без яких ви не обійдетесь і на які я не претендую, як я розумію, ти вже знайшла! На розлучення можеш подавати сама, чи теж дочекатися мого повернення! Бувай!
І скільки б Ніна не передзвонювала, абонент так і не з’явився у зоні дії мережі.
Це вже була не розгубленість. Ніну буквально до місця прибило. Речі є, діти тут, у гаманці тисячі півтори, картка порожня, а у квартиру не потрапити.
Добре, що із сусідкою були нормальні стосунки. Не дуже дружили, але й не сварилися. Так, вона дозволила перетягнути до неї речі й дозволила дітям трохи відпочити. Сама ж Ніна почала шукати притулок. Щонайменше три тижні треба десь жити.
Насамперед Ніна зателефонувала мамі та окреслила ситуацію. А та, якось скомкано сказала повз слухавку:
– Боря, тут щось дивне, – і за хвилину почувся стурбований голос батька: – Так-так?
Ніна повторила те, що зараз розповіла мамі, а потім попросила:
– Тату, забери нас звідси, будь ласка! Ми в сусідки, але це лише перечекати. Тут речі…
– Доню, а куди ж я тебе заберу? – Запитав тато. – До нас із мамою не вийде, у нас зараз дядько Вася із родиною гостює. Навіть кухня та ванна зайняті. Мені вас просто покласти нікуди!
– А дядько Вася надовго приїхав? – З надією в голосі запитала Ніна.
– Такі питання родичам ставити непристойно, – прошипів тато у слухавку. – Але вони лише тиждень гостюють. А ти знаєш, що…
– Тату, а чи не можна дядькові Васі сказати, в якій я ситуації, що зі мною діти, і нам просто нікуди йти. Хай би вони завершили свій візит, а наступного разу… – домовити Ніні тато не дав.
– Ти у своєму розумі? Як можна проганяти родичів? Це великий гріх! – роздратовано промовив тато.
– Так, тату, може, ти б мені грошей дав, щоб я готель для нас зняла на той час, доки ми тут не розберемося? – Запитала Ніна.
– Я б дав, так, де мені їх взяти? – своєю чергою поцікавився тато. – Верстата, що гроші друкує, я не маю. А до зарплатні, як до Місяця!
– Господи, тату! А що мені робити? – Втрачаючи самовладання, промовила Ніна, ледве стримуючи сльози.
– Ну, не знаю, – відповів тато. – Спробуй зателефонувати моїй сестрі. Вони ж у хаті живуть. Може, знайдеться для вас містечко.
Ніна, не прощаючись, завершила виклик.
Сестра батька, тітка Люда, була не найкращим варіантом. Була вона собі на думці. І хоч і була рідною, найбільше на світі її цікавили вона сама, її дочка Оксана і з недавніх пір – зять Олег. А до решти вона ставилася з малою часткою зневаги.
Навіть, коли зі святами вітала, у її голосі чулася якась зарозумілість. І враження створювалося, ніби вона велику милість робить тим, що дзвонить та вітає.
Але інших варіантів, як і іншої рідні в місті, Ніна не мала. І вона б навіть не звернулася, якби не крайня потреба.
Якби Ніна була одна, в сенсі, без дітей, тітка Люба могла б і не погодитись дати притулок племінниці. Але з Ніною були діти, її, між іншим, двоюрідні онуки. Тому Ніна у згоді майже не сумнівалася. Майже…
– Ой, Ніночко, біда яка! – заголосила тітка Люба. – А що, ось так от взяв і поїхав? І лишив вас на вулиці? А здавався такою пристойною людиною!
– Тітко Любо, давайте ми це все обговоримо в спокійній атмосфері, коли ми приїдемо, – запропонувала Ніна. – У сусідки, звичайно, добре, але вона вже на мене поглядає.
– Ніночко, а до нас же не можна! – приголомшила тітка Люба. – Оксаночка ж тільки-но народ.ила! Ми інфекцій побоюємося, мікробів різних!
– Навіть Олега змушуємо в гаражі переодягатися та митися, коли він із роботи приходить! Оксана з дому взагалі не виходить, навіть у двір. Так і я з нею, як собака ланцюгова! Не можна до нас! І не приїжджай навіть, не пущу!
– Та, як же так? – Вигукнула Ніна. – І куди мені з дітьми?
– А чого ти до Бориса не поїдеш? – Запитала тітка Люба.
– Так, у нього зараз дядько Вася з родиною гостює, – відповіла Ніна.
– Бути такого не може, – засумнівалася тітка Люба. – Три дні тому його проводжали! Я ще засмутилася, що провести не можу, бо Оксанка… ну, я вже говорила.
– Дякую, – розгублено відповіла Ніна і знову зателефонувала татові.
Той слухавку не брав. Тоді набрала мамі, а почула тата:
– Що тобі ще треба?
– Мені тут тітка Люба сказала, що дядько Вася з сім’єю кілька днів тому поїхали, – випалила Ніна.
– А це не означає, що ми можемо прийняти вас! В нас місця мало! Ми й так з мамою змучилися, поки дядько Вася гостював. Ні пройти, ні проїхати!
– Тату, а що мені робити? – Запитала Ніна.
– Ну, я не знаю, – стандартно відповів тато.
А потім він запропонував таке, що слухавка з рук Ніни полетіла на підлогу.
– Сама можеш у якоїсь подружки перечекати, а дітей на якийсь час здай у дитячий будинок. Коли з усім визначишся, забереш назад, якщо захочеш.
Телефон, дякувати Богу, не розбився, тільки тріщина пролягла через екран. А виклик все ще активний. Але розмовляти Ніна більше не захотіла.
На згадку про своє перше кохання Ніна зателефонувала Стасу. Він у школі ще бігав за нею, квіти дарував, у коханні зізнавався. Зрозуміло, що від того кохання вже нічого не залишилося, але на згадку про нього…
– Стасе, у мене тут проблема…
Стас не тільки дав грошей на готель, доки Павло не повернеться, а ще зверху дав, щоб прожити. І сплатив гарного адвоката з розлучень.
Ніна не знала, як йому дякувати, а він скромно відповів:
– Через те, що ти тоді не погодилася, я дуже сердився. Все довести тобі хотів щось. Тому й вивчився, і фірму відчинив, і виліз майже на вершину. А якби погодилася ти тоді зі мною бути, ще невідомо, ким би я став. Вважай, я тобі віддав борг.
І так, мабуть, буває.
А ось його адвокат виявився тією ще акулою. Він з такою розлюченістю вгризся в справу, що Павло був не радий, що на світ з’явився.
Розлучення, – не формальність. Аліменти, як даність, погодьтеся, розпишіться. Основне питання постало за майно та квартиру.
Павло був будівельником, тому мав багато гарного інструменту. У результаті він пішов саме з ним, хоча хотів ще телевізор та холодильник. Але його інструмент коштував стільки, що Павлові ледве доплачувати не довелося. А ось квартира!
– Придбано з використанням левової частки грошей дружини від продашу будинку бабусі! – тріумфуючи, сказав адвокат.
– А це означає, що у рівних частках ділиться між усіма мешканцями. І громадянину поганому, який викинув дружину та дітей на вулицю, належить всього лише четверта частина. І моя клієнтка хотіла б її викупити. За оцінкою – це п’ятсот тисяч гривень!
Ніна кинулася по рідних, щоб їй позичили чи взяли для неї кредит, бо з її зарплатою понад триста тисяч давати не хотіли. І яке ж було її здивування, коли від усіх вона почула відмову. І від батьків у тому числі.
– Ми пропонуємо, – адвокат швидко зорієнтувався, – зарахувати вартість частини квартири за аліменти майбутніх періодів аж до вісімнадцятиріччя дітей!
З величезною легкістю Ніна з дітьми повернулася до квартири. А відсутність аліментів була не такою й критичною.
Перший місяць проживання без чоловіка показав, що їй і дітям, як виявилося, не так багато й потрібно. Тобто її зарплати цілком вистачало на всі їхні потреби.
Полегшення було заслуженим та вистражданим. А скільки ночей Ніна проплакала, вона навіть рахувати не бралася. А скільки нервів було витрачено.
Але життя налагодилося всупереч усьому.
І ось, через два роки, за дверима квартири з’являється тітка Люба, Оксанка з дитиною та Олег. А в вічко Ніна побачила, що з ними гори сумок та пакунків. Це насторожило відразу, тому Ніна вважала за краще двері не відчиняти, а запитала через двері:
– Хто там?
– Це я! Тітка Люба! Пусти нас, племіннице, переночувати. А то у нас дещо трапилося.
– А що ж у вас трапилося? – Поцікавилася Ніна, так само через двері.
– Так, ти нас впустиш, чи ні? – обурено гукнула тітка Люба.
– Звісно, ні, – відповіла Ніна. – Вас же на ніч пустиш, потім катапультою не виселиш! Наче я не знаю, що ви будинок за борги Олега продали.
– Ніно, ну, пусти! У нас же дитина! Куди ж нам? – солодко заговорила тітка Люба.
– Туди ж, куди я два роки тому сходила, – відповіла Ніна. – І, як бачите, не пропала! Може, й ви не пропадете!
Під звуки матюка, не соромлячись дитини, вони вантажили речі назад у ліфт.
Невідомо де вони знайшли притулок, а от розповісти, що Ніна їх навіть на поріг не пустила, тітка Люба змогла всім. І татові Ніни в тому числі.
А він уже не полінувався, щоб приїхати і влаштувати дочці наганяй.
***
На скривдженого та розгніваного батька вона могла дивитися довго, але пауза навіть для Станіславського трохи затяглася.
– Що, татку, не подобається? – Запитала Ніна. – І правильно! Кому ж сподобається, коли у нього відбирають дачу! Ту дачу, яку ти купував, коли я по всьому місту гроші шукала!
– І саме ту дачу, яку ви з мамочкою обирали, коли я про допомогу просила. Але ж вам тоді не до мене було. У вас важливіша справа була!
Тато скривився, але нічого не сказав, тільки дихати почав частіше.
– Скажи, а тітка Люба хоч дозволу запитала, чи можна на твоїй дачі пожити, чи вони туди вдерлися? – продовжувала Ніна.
– Я думаю, що вона й питати не стала. А тепер ти живеш і не знаєш, як їх виселити звідти. Але поліцію викликати не смієш! Це ж твоя сестра!
– Досить! – крикнув тато.
– Ну, ти вже покараний, – посміхнулася Ніна. – Дачу ти назад без поліції не отримаєш. Тож, чекай тітку Любу з пропозицією цю дачу подарувати їм офіційно! І відмов вона не прийме!
– Але я більш ніж впевнена, що вони і її незабаром продадуть! Не просто так вони будинок продали! Олег у них той ще бізнесмен. До речі, щоб борги його закрити, будинка мало виявилося. Тож вони до тебе ще за грошима прийдуть!
– Приходили вже, – буркнув тато, – до гривні вигребли.
– І ти прийшов мене звинувачувати, що я їх на поріг не пустила? Але я всього лише відплатила їй тією ж монетою, коли вони не пустили мене, а все інше – наслідки, – Ніна розвела руками.
– Може, у вашій родинній компанії щось не так, раз вам бумеранг раз-по-раз прилітає? – Ніна дала татові хвилину на обмірковування, а потім підсумувала зустріч тата та доньки:
– Але мене це зовсім не стосується! Я у ваші родинні ігри не граю! Розважайтеся без мене! Те, як ви зі мною вчинили, автоматично перекреслює всяку спорідненість.
З уривків чуток, що долітали до Ніни, вона знала, наскільки тепер рідні весело живеться. Вони крили один одного останніми словами, відстоюючи власні, особисто вигадані права. Ніна ж раділа, що виплуталася з усього цього.
А якщо знову полізуть, їй є що сказати, що пригадати і куди послати…
Як ви вважаєте, вона слушно міркує? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
