Історія не моя, але дуже про близьку мені людину. У неї не склалося особисте життя. Виховувалася в суворій консервативній родині за всіма правилами й канонами. Але зазвичай діти в таких сім’ях навпаки, опираючись правилами, роблять все на зло батькам.
Героїня історії мала досить ранній фізичний розвиток і, у зв’язку з цим, підвищений інтерес хлопців.
Почала зустрічатися з хлопцями, жити статевим життям. Мати дізналася, просто галасно гримала. Сісти поговорити про це ніколи не приходило їй на розум.
Минув час, з’явилася перша серйозна любов. Знайомство з батьками. Ну і начебто сватання вже. Раптом з’ясовується, що у її хлопця є інша дівчина, вже вагітна.
Загалом сльози, розчарування не передати словами, у батьків шок, вони ж так полюбили цього негідника, іноді навіть фінансово допомагали йому, як рідному.
Минув ще час. Друга серйозна любов. Все чудово, ідеально! Але до знайомства з його батьками.
Повіз хлопець до себе додому в інше місто, в інший кінець країни. З’їздила так скажемо не дуже вдало, повернулася засмучена.
Не сподобалася героїня потенційній свекрусі. У неї були свої плани. Дуже хотіла одружити свого сина на сусідській дівчині, сподобалася, мабуть, в невістки.
Плюс до всього мати героїні теж внесла свою лепту. Бо хлопець жив далеко, то відпустити свою дівчинку вона не змогла. Чітко пам’ятаю слова матері героїні: “Це чужа сім’я, родина шахтарів, а якщо його привалить, вдовою будеш? А якщо тебе потім ображати будуть, хто тебе там захистить? Ми з батьком будемо далеко, йти тобі нікуди. Хочеш нас кинути? Трохи далі, ну звичайно, так він же рудий, ти тільки уяви ваших рудих дітей, тьху!
І спала на думку матері ідея написати нареченому лист від імені дочки. У листі написала типу пробач, нам треба розлучитися, я тебе не люблю, нічого не вийде у нас. Уявляю що там творилося в голові хлопця цього.
Ось, але героїня нічого ж не знала, дзвонила хлопцю – без відповіді. Мабуть, він настільки засмутився і розчарувався, що не хотів чути її голос.
Потім одного разу надійшов дзвінок. Телефон взяла героїня (мобільних тоді ще не було). Це була мама хлопця. Вона спокійним тихим голосом сказала: “Не телефонуй сюди більше і не приїжджай. Не любить він тебе. Він зустрів гідну дівчину. У них скоро весілля.” Сказати, що їй було боляче – нічого не сказати.
Все б закінчилося чимось страшним, якби мати не встигла вчасно. Привела доньку до тями, але так і не зізналася у своєму злочинному вчинку (про лист).
Про це вона дізналася багато років по тому. Після того випадку у героїні були відносини, але нічого серйозного з перспективою на сім’ю.
Вона як би закрилася в собі. То з одруженим, то з тих, хто гуляє.
Матері й батькові нічого ніколи не розповідає про своє особисте життя. Це закрита тема.
Тепер їй 36 років і вона самотня. Будь-які спроби матері завести розмову про сім’ю, дітей сприймаються гостро.
Як ви думаєте, чи повинні батьки брати участь в особистому житті своїх дітей? Яка міра цієї участі прийнятна? Чи повинні діти прислухатися до думки батьків з приводу свого особистого життя?
