Третій день ходжу сама не своя. Перший день так і зовсім трясло від переживань і стресу.
У нашій родині справжня надзвичайна подія! Напевно, все вже давно йшло до цього вибуху, але якось відтягувалося.
У нас із чоловіком є син. Це наша єдина дитина. Ми ніколи не планували, що ми матимемо багато дітей. Ще спочатку вирішили, що всі сили та кошти ми повинні вкласти у сина.
Коли Вова був маленький, він був просто чудовою дитиною. Навчання давалося йому завжди легко. Мабуть, від природи був талант. Ось тільки деколи з посидючістю були проблеми.
Ми оплачували синові мовну школу. Ніколи не відмовляли йому, коли він захоплювався черговим спортом. Купували форму та обладнання. Хоча часом це було дуже недешево.
Як і будь-яка мати, я турбувалася, коли син досяг підліткового віку. Всіх лякають, що в цей період життя з дітьми особливо важко. Але й тоді у нас все пройшло гладко.
Нині синові двадцять три роки. І три дні тому чоловік вигнав його з дому.
Після закінчення університету син жив із нами. Тоді він сказав, що йому потрібен час, щоб відпочити після держіспитів та підготовки до захисту диплома.
Ми з чоловіком були навіть раді. Адже за роки навчання бачитися вдавалося рідко. А тут син ще якийсь час поживе з нами.
Перші місяці ми до сина зовсім не лізли. Як на мене, для роботи – все життя попереду. Потім вже чоловік не витримав, став цікавитись, коли син почне шукати роботу. Тоді син поважно заявив, що вже шукає. Просто поки що немає нічого гідного.
Так минув один місяць, потім ще один, а за ним і третій. Якщо чесно, ситуація, що склалася, мене теж тривожила, але ось чоловіка почала буквально дратувати.
– Здоровий такий вимахав! Ти що думаєш, що ми тебе з матір’ю все життя будемо утримувати? – у нашому будинку почастішали скандали. Хоча такого в нашій родині ніколи не було.
Обстановка розпалювалася з кожним днем. І ось днями все вилилося у грандіозний скандал.
Син наговорив нам із чоловіком стільки всього, що я досі перетравити це не можу. Виявляється, ми заважаємо йому жити! Дитинства через нас у нього не було. Адже ми все його по гуртках та секціях тягали, вчитися змушували.
Довчився син, бідненький, теж лише через наш тиск. Хоча йому це ні дня не подобалося, бо там одні ідіоти.
А ще роботу він не може знайти, бо не згоден йти на посаду “принеси-подай”. У нього ж вища освіта! Це нижче за його рівень. Тож влаштовуватиметься син лише на керівну посаду.
Тут чоловіка й переклинило. Він сам колись із низів починав. Саме був ось цим “принеси-подай”. Чоловік дістав із шухляди комода, де ми зберігаємо свій грошовий резерв, гроші, дав йому двадцять тисяч. Сказав, що цієї суми має вистачити приблизно на пару місяців сплати оренди за квартиру і наказав збирати свої речі.
Я не змогла стриматись і почала плакати. Син розлютився на батька і, сказавши “з радістю піду з цієї божевільні”, почав скидати свої речі у велику спортивну сумку.
І ось тепер я не бачила сина вже три дні. Я не знаю, що з ним та де він. Наступного дня я спробувала до нього додзвонитись, але не змогла.
Чоловік теж переживає, але нічого не каже. Вдає, що йому зовсім начхати на те, що він виставив з дому власну дитину. А у мене серце не на місці. Спати практично не можу.
Що в такому разі робити – я не знаю. От думаю, може в поліцію піти. Але чесно, соромно там цю історію розповідати. Самі виходить, з дому вигнали, а тепер самі шукати зібралися.
