Юлія вже збиралася вимикати телефон, коли згадала про вечерю. Вона зайшла на кухню, щоб розігріти свій борщ, і застигла на порозі, побачивши порожню емальовану каструлю біля мийки.
Ще двадцять хвилин тому, після теплого душу, вона мріяла про спокійний вечір: поїсти, прибрати й нарешті лягти спати раніше. Тепер же в очах їй стояла та сама каструля, на яку вона витратила майже дві години після роботи.
— Це ви справді викинули цілу каструлю борщу? — здивовано запитала Юлія, дивлячись на Тамару. Свекруха тим часом, наче нічого й не сталося, знімала піну з нового бульйону.
— А що такого?
Тамара навіть не одразу обернулася, продовжуючи свою справу.
— Я скуштувала, так то ж суцільна кислятина. Андрій такого й на дух не перенесе.
— Куди ви його вилили?
— Господи, яка різниця? В унітаз. Не у вікно ж.
Юлія кілька секунд просто дивилася на свекруху, їй навіть здалося, що вона недочула. Але на плиті вже стояла інша каструля — нова, блискуча, і в ній тихо булькотів Тамарин бульйон. Поруч лежали продукти, які вона принесла: курка, морква, зелень, пакет локшини.
— Збирайте це все й забирайтеся геть, — спокійно, але твердо промовила Юлія.
— Що? — Тамара повільно повернулася.
— Я сказала: збирайте свої продукти й геть з нашої квартири.
Свекруха розвернулася до неї вже всім корпусом, її обличчя скривилося.
— Ти зі мною таким тоном не розмовляй.
— А яким мені з вами розмовляти після того, як ви викинули їжу, яку я приготувала?
— Не їжу, а бурду. Я тобі, між іншим, допомогти вирішила. Якщо ти в тридцять п’ять років досі нормальний борщ зварити не вмієш, хтось же мусить тобі пояснити.
Юлія різко взяла пакет із залишками зелені й поклала його назад у сумку Тамари.
— Нічого мені пояснювати не треба. Забирайтеся.
Саме в цей момент на кухню зайшов Андрій. Він щойно переодягнувся після роботи й застав останню фразу.
— Що знову сталося? — запитав він, роздратовано дивлячись на обох.
— Твоя мама вилила мій борщ в унітаз.
— Ну й що з того? — Андрій лише зиркнув на плиту, де вже кипів новий бульйон. — Мама ж новий готує.
Юлія навіть засміялася від несподіванки. У її голові не вкладалося, як він міг так спокійно реагувати.
— Що це означає — «ну й що»?
— Юлю, ну не починай. Мама скуштувала, їй не сподобалося. Вона краще розбирається в кулінарії.
— Тоді нехай розбирається у себе вдома.
— Я в сина вдома, — втрутилася Тамара, піднявши голову. — І, між іншим, не з порожніми руками прийшла.
Юлія взяла зі столу упаковку локшини й кинула її в розкриту сумку свекрухи. Потім потягнулася за пакетом із куркою.
— Я сказала, все забирайте.
Андрій перехопив її за зап’ястя, стиснувши їх.
— Заспокойся.
— Відпусти мене.
— Спершу перестань влаштовувати істерику.
— Андрію, відпусти! — прокричала вона, намагаючись вирватися.
Він утримав її ще сильніше і силоміць посадив на стілець. Його очі спалахнули люттю.
— Ану замовчи про мою матір! Вилила твій борщ — значить, мала для цього причину! Ще хоч раз почнеш на неї кричати, сама вилетиш з цієї квартири! І взагалі, годі вже вдавати із себе господиню — краще слухай, коли розумна досвідчена людина щось намагається тобі до тями донести!
Тамара після цих слів випросталася біля плити з таким виглядом, ніби син нарешті промовив саме те, що мав сказати давно. На її обличчі застигло задоволення.
Юлія вивільнила одну руку, схопила лежачий поруч ополоник і жбурнула його в Андрія. Той влучив Андрієві просто в лоб.
— Ти ненормальна?! — заволав Андрій, відсахнувшись.
— А ти ще раз мене руками посади! Ще раз тільки спробуй!
— Ось! — Тамара вказала на невістку. — Ось про що я тобі говорила! Жодної поваги до чоловіка! А потім дивується, що вдома безлад і їжа незрозуміло яка!
— Забирайтеся, — повторила Юлія, вже зовсім тихо. — Обоє від мене зараз відійдіть.
— Я нікуди не піду, — відрізав Андрій. — Я тут живу.
— Тоді живи. Але відсьогодні я для тебе не готую. Взагалі. Ні сніданок, ні вечерю, ні суп, ні котлети. Нічого.
Андрій потер лоб і посміхнувся, його тон був сповнений зневаги.
— Ой, налякала.
— Я не лякаю.
— Та ти тиждень протримаєшся максимум. Потім самій набридне цей цирк.
— Подивимося, — промовила Юлія, її голос був спокійний, але в ньому відчувалася незламна рішучість.
Тамара ще хвилин двадцять шуміла каструлями, доводячи, що Юлія сама винна в скандалі, і розповідаючи, як «нормальна дружина» повинна зустрічати чоловіка після роботи. Юлія більше не сперечалася.
Вона пішла в спальню, зачинила двері й замовила собі вечерю з кафе. Коли кур’єр приїхав, Андрій спеціально запитав, чи не соромно їй витрачати гроші на готову їжу, коли мати стоїть біля плити.
— Не соромно, — відповіла Юлія. — Моя їжа сьогодні вже один раз вирушила в каналізацію. Вдруге готувати не хочу.
Такі суперечки про кухню виникали в них і раніше, але до такої відвертої конфронтації ніколи не доходило. Тамара від самого початку вважала, що Юлія готує неправильно.
Її котлети були «сухуваті», картопля «занадто грубо порізана», гречка «не тієї розсипчастості», а супи постійно порівнювалися з Тамариними. Андрій із задоволенням слухав ці порівняння.
— У мами, звичайно, борщ наваристіший, — міг сказати він за вечерею, і це звучало як вирок.
Або:
— Мама м’ясо спочатку відбиває, тому воно м’якше виходить.
Перші роки Юлія відбивалася жартами, намагаючись не брати близько до серця. Потім почала дратуватися. А через сім років шлюбу вона вже просто намагалася не реагувати на ці постійні уколи. Це здавалося нескінченним змаганням, у якому вона завжди програвала.
Вона працювала бухгалтеркою у невеликій торговельній компанії і поверталася додому зазвичай після сьомої вечора. Андрій, майстер на виробництві, приходив трохи раніше, але до плити ставав тільки у виняткових випадках.
Максимум, на що він був здатний, — це зварити вареники з магазину або зробити бутерброди. При цьому і Андрій, і Тамара вже давно чомусь вважали, що повноцінна вечеря — це виключно обов’язок Юлії.
Так було зручно Андрію. Тамарі теж.
Свекруха жила всього за три зупинки громадським транспортом і навідувалася до них часто. Іноді приносила щось із продуктів, часом — контейнер із домашніми пиріжками, а бувало, що просто з’являлася «на п’ять хвилин», які легко перетворювалися на дві години.
Юлія не мала нічого проти самих візитів. Її дратувало зовсім інше: Тамара майже одразу прямувала на кухню і починала справжню інспекцію.
— А чого сир так лежить?
— Чому ти каструлю одразу не прибрала?
— Навіщо таку дорогу сметану купуєш?
— А Андрій взагалі це їсть?
І в кожному питанні вже був захований готовий вердикт: Юлія робить усе не так.
Сам Андрій рідко бачив у цьому проблему. Якщо дружина скаржилася, він лише відмахувався.
— Ну, мама ж така. Їй треба все проконтролювати.
— А чому обов’язково у нас?
— Бо переживає.
— За кого?
— За сім’ю.
Юлія чудово розуміла, що під словом «сім’я» Тамара зазвичай мала на увазі виключно свого сина.
Спочатку, коли вони тільки-но одружилися, усе здавалося набагато безневиннішим. Тамара могла зателефонувати і спитати, що син їв на вечерю, а Андрій докладно відповідав, навіть якщо Юлія сиділа поруч. Потім починалися поради.
— А навіщо ти курку в духовці сушила? На сковорідці швидше.
— Мамо, та нормальна ж курка була!
— Ти ж сам сказав, що сухувата.
— Та я просто так сказав.
Юлія тоді вперше здивувалася, навіщо взагалі обговорювати з матір’ю смак вечері, яку готувала його дружина. Андрій не бачив у цьому нічого дивного.
— Вона все життя готує. Їй цікаво.
— А мені цікаво, чому ти їй звіт даєш.
— Який ще звіт? Ми ж просто розмовляємо!
З часом такі розмови стали звичним явищем. Якщо Тамара приносила свої котлети, Андрій неодмінно порівнював їх із Юліїними. Якщо Юлія пекла пиріг, свекруха обов’язково уточнювала, скільки яєць вона поклала і чому не додала сметану.
Одного разу Тамара навіть принесла свій набір спецій і переставила Юліїні банки у верхню шафу, бо «цими все одно нормальної їжі не зробиш».
Тоді Юлія все повернула на місце і прямо сказала Андрію:
— Мені не подобається, коли хтось господарює на нашій кухні.
— Та вона ж не чужа людина!
— І я не в неї вдома.
— Та ніхто у тебе кухню не забирає, Юлю.
Так цей спір і закінчився. Наступного дня Андрій вже й не пам’ятав про нього, а Юлія запам’ятала. Просто тому, що таких «дрібниць» ставало дедалі більше.
Самим готуванням вона ніколи не обтяжувалася. Навіть любила іноді приготувати щось нове, особливо на вихідні. Але одна справа — готувати вечерю людині, яка подякує, і зовсім інша — заздалегідь уявляти, як потім твої котлети, суп чи запіканку порівнюватимуть із Тамариними.
За останній рік Юлія кілька разів пропонувала Андрію ділити приготування їжі.
— Давай хоча б два дні на тиждень готуватимеш ти.
— Я пізно приходжу.
— Лише на двадцять хвилин раніше за мене.
— Зате я фізично втомлююся.
— Я теж працюю.
— Ну, тобі ж самій простіше приготувати нормально, ніж потім їсти мої вареники.
У підсумку все залишалося так, як було. Андрій не наказував їй стояти біля плити і не складав меню, але звик, що їжа з’являється. А Тамара звикла вважати, що має повне право оцінювати результат.
Саме тому зниклий борщ виявився не просто однією вилитою каструлею. Юлія вперше побачила, до якої межі дійшло те, що раніше вони називали порадами і турботою.
Після історії з борщем Андрій був упевнений, що дружина дійсно довго не витримає.
Наступного дня він прийшов додому і перш за все відкрив холодильник.
— А вечеря де?
Юлія сиділа за столом, їла макарони з салатом зі своєї тарілки.
— У мене в тарілці.
— А мені?
— Не знаю.
— Ти серйозно продовжуєш?
— Я вчора сказала.
— Юлю, годі вже.
Вона мовчки доїла свою порцію.
У холодильнику стояла каструля Тамари. Андрій дістав її і демонстративно налив собі супу.
— От і чудово. Мама мене голодним не залишить.
— Смачного тобі.
— Тебе не дратує, що я спокійно обходжуся без твого куховарства?
Юлія подивилася на нього спокійним поглядом.
— Андрію, я сім років після роботи думала, що купити, що приготувати і як зробити так, щоб тобі не набридало одне й те саме. Якщо тепер про це думає хтось інший, мене це взагалі не засмучує.
— Ну-ну.
Перші два тижні Андрій дійсно почувався переможцем.
Тамара майже щодня приїжджала з контейнерами. То голубці, то відбивні, то розсольник, то сирники. Вона розкладала все по холодильнику і, обов’язково при Юлії, говорила:
— Синку, це тобі на завтра. А це краще сьогодні з’їж.
Андрій спеціально хвалив.
— От це котлети! Юлю, спробувала б, до речі. Може, зрозуміла б, які повинні бути.
— Не хочу.
— Дарма.
Тамара ледь помітно посміхалася.
Юлія в ці розмови більше не вплутувалася. Вона готувала собі невеликими порціями. Іноді салат і курку, іноді гречку, іноді запікала рибу.
Якщо була дуже стомлена, купувала готову їжу біля роботи. Головне було в іншому: вона перестала зважати на Андрія взагалі.
Раніше, щоразу переступаючи поріг супермаркету, Юлія подумки вже розкладала всі покупки для Андрія. Чи є у нього вдома хліб до ранкового чаю?
Чи не закінчилася улюблена ковбаса? А йогурт, який він так любить? Тепер її думки були зайняті лише тим, що вона сама збиралася їсти.
Минуло близько трьох тижнів, перш ніж Андрій відчув на собі усі «переваги» такого нового порядку. Досі він насолоджувався увагою матері, а тепер раптом щось пішло не так.
Одного вечора Тамара подзвонила сину з цілком конкретним проханням.
— Андрію, — пролунав у слухавці її голос, — завтра після роботи маєш до мене заїхати.
— Навіщо, мамо? — здивовано запитав він.
— М’ясо привезеш. Хотіла тюфтельки тобі зробити, а в мене ж нічого немає.
— Мамо, я ж пізно закінчу, — спробував відмовитись Андрій.
— То що, мені їх із повітря робити? Чи ти думаєш, я в супермаркеті сама їх намалюю?
— Ну купи сама, я тобі гроші перекину, — запропонував він.
— Мені важке носити не можна, ти ж знаєш, Андрію, — її голос став ще більш наполегливим.
Відмовлятись було ніколи. Тож довелося Андрієві після роботи їхати спочатку в магазин, потім до матері. Додому він повернувся вже майже о десятій вечора.
Юлія вже збиралася лягати. Вона сиділа в ліжку з книжкою, коли Андрій зайшов до кімнати.
— Ти хоча б чайник поставила? — спитав він, кидаючи погляд на кухню.
— Ні, — відповіла вона, не відриваючись від читання.
— Чому? — його голос був із ледь помітним докором.
— Мені чай не потрібен, — просто сказала Юлія.
Андрій подивився на неї, але продовжити суперечку чомусь не наважився. Мовчання було красномовнішим.
Невдовзі до нових обов’язків додалася й логістика — туди-сюди довелося возити Тамарині контейнери.
— Мамо, навіщо я мушу їх неодмінно сьогодні відвезти? — одного разу запитав Андрій.
— Тому що завтра мені просто не буде у що твою їжу покласти, сину! — відрізала вона.
— Та в тебе ж вдома з десяток контейнерів! — спробував заперечити він.
— Не з десяток, а значно менше, — заперечила Тамара. — І до того ж, половина без кришок.
Андрію нічого не залишалося, як знову підкоритися. І він повіз.
Наступного тижня Тамара вже попросила Андрія з’їздити з нею на базар. Вона вирішила, що тепер, коли годує сина «на дві сім’ї», то й продукти мусять бути найкращі.
— Мамо, я ж у суботу відпочити хочу, — ледь чутно простогнав Андрій.
— А на що тобі продукти тоді купувати? — незворушно запитала Тамара.
— У магазині ж можна взяти, — сказав він.
— Ой, в магазині м’ясо геть не те. І це ти знаєш! — махнула вона рукою.
— Та мені й те нормально, — пробубнів Андрій.
— Звісно, тобі нормально! Тебе ж твоя дружина стільки років чим попало годувала, то ти вже забув, який на смак справжній борщ чи котлети, — вона не втрималася від уколу.
І Андрій, звісно, поїхав на базар.
Андрій ще не скаржився Юлії на ці нові тягарі. Навпаки, щоразу, коли мова заходила про їжу, він продовжував розводити руками, мовляв, мати готує неперевершено, а всі проблеми з харчуванням вирішилися самі собою.
Проте всередині його вже починало кипіти роздратування. Поїздки, сумки, графік — усе це тиснуло.
Тамара, звісно, не вважала за потрібне оплачувати дорослому синові продукти. Це було цілком логічно, на її думку.
— Курятину купив? — запитала вона одного разу.
— Забув, — винувато промовив він.
— Ну то сьогодні й курятини ніякої не буде! — відрізала Тамара.
— Мамо, ну купи ти сама, — почав він благати.
— Андрію, я ж тобі готую безкоштовно! Хіба я ще й продукти мушу купувати? — її голос звучав обурено.
Минуло два місяці. Андрій тепер кілька разів на тиждень після роботи заїздив до матері. Возив м’ясо, крупи, овочі. Забирав каструлі з гарячою їжею, а потім повертав порожні.
У суботу регулярно віз Тамару на базар, бо ж вона оголосила, що раз готує «на дві сім’ї», то без якісних, свіжих продуктів не обійтися.
Одного разу в неділю Андрій проспав майже до одинадцятої. Коли вийшов на кухню, побачив Юлію, яка спокійно пила каву.
— Мама не дзвонила? — запитав він.
— Мені — ні, — відказала Юлія.
— Я їй вчора контейнери не повернув, — зніяковіло промовив він.
— Зрозуміло, — її тон не змінився.
— Може, ти сьогодні до неї заїдеш? Все одно ж у магазин збиралася.
Юлія повільно поставила чашку на стіл. Її погляд був спокійним і твердим.
— А з якого дива?
— Це ж майже по дорозі, — спробував Андрій.
— Мені зовсім не по дорозі, — відрізала вона.
— Юлю, ну ти ж на машині! — в його голосі пролунало роздратування.
— І що з того?
— Та Боже мій, невже так важко відвезти пару контейнерів? — його терпіння закінчувалось.
— Тобі важко. Мені навіщо?
Андрій опустився на стілець навпроти.
— Послухай, давай вже покладемо край цьому цирку, — сказав він, дивлячись на Юлію.
— Якому? — уточнила вона.
— Із готуванням. Готуй знову нормально на двох.
Юлія не відповіла одразу. Вона лише спокійно дивилася йому у вічі.
— Ні, — нарешті промовила вона.
— Я серйозно, Юлю, — Андрій підвищив голос.
— Я теж.
— Ну скільки можна із принципу?
— Це не принцип. Мені так зручніше.
— Зручніше самій собі щовечора щось там вигадувати?
— Так, — її голос був рішучим. — Бо тоді ніхто не розповідає мені потім, що котлети у твоєї мами соковитіші, а суп недостатньо наваристий.
— Знову ти за своє! — розсердився Андрій.
— За яке своє?
— Це не «за своє». Ти сам зараз прийшов просити, щоб я повернулася до «старого».
— Я не прошу. Я пропоную нормально жити.
— Ми й живемо нормально. Ти їси те, що готує мама. Я їм своє.
— Я вже замучився після роботи туди-сюди їздити! — вигукнув він.
— А я сім років після роботи готувала, — холодно нагадала Юлія.
— Це не те саме, — заперечив Андрій.
— Звісно, — зітхнула вона. — Ти ще й на базар їздиш.
Андрій різко підвівся зі стільця.
— Гаразд. Не хочеш по-хорошому — не треба, — кинув він і вийшов.
Наступного дня він припинив купувати спільні продукти. Раніше вони не ділили магазинні витрати по чеках — хто заїхав, той і взяв. Частіше це була Юлія, бо вона краще пам’ятала, що потрібно додому.
Андрій іноді привозив щось важке: воду, побутову хімію, великі пакети з крупами. Тепер же, після нової суперечки, він вирішив: якщо дружина «живе окремо на кухні», то нехай і продукти купує сама.
Юлія не стала сперечатися. Увечері вона звільнила одну полицю холодильника, акуратно склала туди свої покупки і сказала:
— Щоб не плутатися, це моє.
— Дуже смішно, — відповів Андрій, але в його голосі не було веселощів.
— Я не жартую, — впевнено промовила вона.
Через тиждень у Андрія з’явилася своя полиця. Ще одну зайняли контейнери від Тамари, які він привозив щодня. Холодильник мав досить дивний вигляд, але тепер усім було зрозуміло, кому що належить.
Перші справжні проблеми з цією новою системою почалися майже одразу.
Одного вечора Андрій приїхав від матері з трьома контейнерами і поставив їх на середню полицю холодильника, випадково зачепивши Юліну банку з йогуртом.
— Давай твоє трохи посунемо, — запропонував він.
— Куди? — запитала Юлія.
— Ну, нагору.
— Там овочі.
— Тоді вниз.
— Там твої продукти.
— Господи, — видихнув Андрій, — у нас холодильник, а не державний кордон!
— Це ти хотів розділити покупки, — спокійно нагадала Юлія.
— Я хотів, щоб ти зрозуміла, як безглуздо все це виглядає, — буркнув він.
— А я зрозуміла тільки, що тепер точно знаю, скільки продуктів купую собі, — відказала Юлія.
Андрій відкрив один контейнер, понюхав гуляш і раптом скривився.
— Мама знову перестаралася з лавровим листом, — пробурмотів він.
Юлія нічого не сказала.
— Ти могла б хоча б іноді щось спільне приготувати, — пролунав його голос. — Ну не щодня.
— Можу, якщо заздалегідь домовимося, — погодилась вона.
— От завтра зроби котлети.
— Ні.
— Чому?
— Бо завтра я пізно буду, — пояснила Юлія.
— У п’ятницю тоді.
— У мене інші плани.
— Це що, тепер мені треба записуватися за тиждень, щоб отримати гарячий обід? — роздратовано запитав Андрій. Його голос звучав так, наче він щойно відкрив для себе якусь разючу несправедливість.
— Якщо так хочеш котлет, можеш приготувати їх сам. У будь-який день, — спокійно відгукнулася Юлія, не відриваючись від своїх справ.
Андрій із шумом зачинив дверцята холодильника, від чого по кухні рознісся різкий звук.
— Ти, здається, навмисне робиш із усього посміховисько! — обурився він.
— Ні. Я просто більше не збираюся крутитися навколо твоїх планів на вечерю. Мої пріоритети змінилися, — відрізала вона, дивлячись на нього без тіні емоцій.
Наступного дня Андрій одразу ж поскаржився Тамарі. Мати, недовго думаючи, вирішила, що Юлія «карає чоловіка їжею». Звісно, на її думку, це була найжорстокіша форма виховання.
— Вона тебе виховує, Андрійку, — впевнено заявила Тамара. — Виховує, та й годі!
— Та ніхто мене не виховує, мамо! — заперечив він, хоча в глибині душі, мабуть, відчував, що це не зовсім правда.
— А що ж це тоді? Живуть чоловік і дружина разом, а в них окремі полички в холодильнику, окремі каструлі. Просто сором якийсь! — театрально сплеснула руками Тамара.
— Мамо, не починай, — попросив Андрій.
— Я й не починаю! Я просто бачу, до чого вона тебе довела, мій хлопчик, — її голос був сповнений драми.
Після цієї розмови Тамара почала готувати ще більше, ніби хотіла довести, що може повністю замінити невістку на кухні. Вона приносила сину величезні контейнери з їжею, але чим більше готувала, тим більше організаційних справ перекладала на його плечі.
Жінка щиро вважала це справедливим: продукти важкі, до місцевого базару неблизько, та й порожні контейнери треба було повертати. Андрій же, який спочатку хотів лише гарячу вечерю без зайвих розмов, тепер отримав додатковий щоденний маршрут після роботи.
Одного вечора Андрій з необережності взяв із Юліїної полички шматочок сиру.
— Це моє, — пролунав її голос, чіткий і наполегливий.
Він зупинився, вже підносячи шматок до рота.
— Ти зараз серйозно? Через два шматочки сиру? — Андрій не міг повірити.
— Ти сам хотів окремі продукти, — нагадала Юлія.
— Та з’їж його сам, якщо він такий цінний! — вигукнув він, відчуваючи, як його обличчя починає горіти.
— Поклади назад, — спокійно наказала вона.
Він поклав.
Того вечора Андрій вперше сам смажив собі яєчню. Усі Тамарині контейнери несподівано спорожніли.
За кілька днів мати зателефонувала йому близько шостої.
— Ти сьогодні заїдеш? — запитала вона.
— Ні, мамо. Втомився дуже, — відповів Андрій, потираючи скроні.
— А суп? Який суп тобі варити?
— Який суп? — перепитав він, забувши про попередні домовленості.
— Курячий! Я ж тобі обіцяла! — обурилася Тамара.
— Не вари, — сказав Андрій.
— У сенсі?
— Я сьогодні вдома поїм.
— Що, Юлієнька передумала? — у її голосі чулася надія, змішана з підозрою.
— Ні.
— Тоді що ти їстимеш?
— Знайду щось.
На цьому Тамара образилася вже по-справжньому.
— Зрозуміло. Значить, я два місяці навколо тебе бігаю, немов дзиґа, а тепер «знайду»! — її голос підвищився на кілька тонів.
— Мамо, я тебе не просив щодня готувати, — нерозсудливо вихопилося в Андрія.
— Що?! — пролунав обурений вигук.
Андрій одразу зрозумів, що сказав зайве.
— Я не в тому сенсі, — поспішив виправитися.
— Ні, ти саме в тому сенсі! Спочатку твоя дружина тебе всякою гидотою годувала, потім я закинула всі свої справи й взялася тобі прислуговувати, а тепер ти ще й невдоволений? — звинувачення лилися рікою.
— Хто сказав, що я невдоволений? — намагався він парирувати.
— По голосу чути! Я чую!
— Я просто втомився їздити за їжею, от і все.
— А я не втомилася? Мені шістдесят чотири роки! Ти принесеш продукти, я все приготую, розкладу по лоточках, потім ще посуд відмивай! Я що, дівчинка молода, чи що? — голос Тамари був сповнений жалю до себе.
Андрій затиснув телефон плечем і відчинив холодильник. На його поличці самотньо лежали яйця, пачка сосисок і половина хліба.
— Мамо, давай я сам сьогодні щось зроблю, — запропонував він, відчуваючи, як стискається серце.
— От і роби! І взагалі, раз такий самостійний, тиждень сам і проживи. Подивимося, наскільки тебе вистачить!
Той тиждень розтягнувся майже на цілий місяць.
Тамара дійсно припинила привозити йому їжу. Андрій спочатку думав, що мати оговтається за кілька днів і знову почне свою опіку. Але Тамара вирішила показати характер.
Перші два вечори він харчувався варениками з морозилки.
На третій день смажив собі яєчню.
На четвертий купив готову курку-гриль у супермаркеті.
Юлія спостерігала за всім цим без жодних коментарів. Її обличчя було непроникним, жодного натяку на сарказм чи зловтіху.
— Могла б хоч підказати, скільки макарони варити, — якось сказав він, роздратований.
— На пачці написано, — сухо відповіла Юлія.
— Дуже смішно.
— Там справді все докладно написано, — наполягла вона.
Макарони Андрій, звісно, переварив. Потім двічі пересолив картоплю. Одного разу вирішив зварити рис і отримав клейку масу, яку сам же назвав «цементом».
Юлія жодного разу навіть не посміхнулася. Це чомусь дратувало його сильніше, ніж будь-які глузування.
— Тобі взагалі все одно? — запитав він якось увечері, коли черговий кулінарний експеримент закінчився провалом.
— На що саме?
— Що я тут так мучуся.
— Ти доросла людина, Андрію. Впораєшся.
— Ясно, — буркнув він, відчуваючи себе школярем.
Поступово мучитися він перестав. Навчився запікати курячі стегенця так, що вони були соковитими, варити нормальну гречку, робити просту підливу. Придбав собі невелику сковорідку, бо Юлія просила не брати її добру без дозволу.
І в якийсь момент кухня перестала бути для нього місцем, де їжа з’являлася сама по собі, немов за помахом чарівної палички.
Він вперше почав помічати, що після готування залишається плита, яку треба протерти. Що цибуля закінчується несподівано. Що м’ясо треба заздалегідь розморозити.
Що якщо ввечері нічого не підготував, то вранці контейнер на роботу сам собою не наповниться. Ці прості істини відкривалися йому з неабиякими зусиллями.
Але вибачатися перед Юлією Андрій не збирався. Його гордість не дозволяла.
Іноді він кидав:
— Ну от, готую ж. І нічого страшного не сталося.
— Я бачу, — коротко відповідала Юлія.
— Може, тепер хоча б разом будемо продукти купувати? — запропонував він.
— Якщо заздалегідь домовимося, що саме буде спільним, — нагадала вона про їхні нові правила.
— Господи, та ми ж як у комуналці живемо! — зітхнув Андрій.
— Зате ніхто чужого не викидає і не бере без дозволу, — парирувала Юлія.
Після таких фраз він зазвичай замовкав.
Найнеприємніша розмова сталася на дні народження Андрієвої тітки. Зібралося близько дванадцяти родичів. Юлія йти не хотіла, але Андрій дуже просив.
— Просто посидимо пару годин. Без кухонних суперечок, обіцяю.
— Якщо твоя мама почне, я мовчати не буду, Андрію, — попередила вона.
— Вона не почне, — запевнив він.
Але Тамара почала ще до гарячих страв.
Спочатку вона розповіла двоюрідній сестрі Андрія, що син «зовсім схуд», бо його «не годують як слід». Потім голосно зауважила, що сучасним жінкам простіше замовити готову їжу, ніж чоловіка нормально нагодувати.
Юлія продовжувала їсти салат, ніби не чула жодного слова.
І це, схоже, ще більше підбадьорило Тамару.
— Уявляєте, Андрійко тепер сам біля плити стоїть! Після роботи! Справжній чоловік! Бо ж дружина вирішила свій характер показувати, бачте, — вона голосно засміялася, дивлячись на родичів. — Де таке видано?
Хтось ніяково хихикнув.
Андрій, відчуваючи, як кров приливає до обличчя, сказав:
— Мамо, досить.
— Що досить? Я ж правду кажу! — обурилася Тамара.
— Не треба це тут обговорювати.
— А чого соромитися? Я завжди казала, що сім’я починається з нормального побуту. А коли дружина борщ зварити не може…
Юлія повільно поклала виделку на стіл.
— От бачите? — Тамара обвела родичів поглядом, повним образи. — Я вже й слова сказати не можу. Вона довела сина до того, що він тепер сам каструлі таскає, а я ще й винна!
Раптом Андрій із таким гуркотом поставив склянку на стіл, що всі здригнулися.
— Мамо, все! Ніколи більше не обговорюй, хто і що готує в моєму домі.
Тамара миттєво замовкла.
— Що-що?
— Ти чула.
— Це вона тебе навчила так із матір’ю розмовляти?
— Ні. Це я сам втомився. Спочатку ти два місяці розповідала, як легко мене нагодувати. Потім виявилося, що я маю після роботи тягати продукти, контейнери, возити тебе на ринок і ще вислуховувати, який я невдячний. Тепер готую сам. Крапка. Тема закрита.
— Тобто ти при всіх став на її бік?
— Я ні на чий бік не став. Я сказав: не обговорюй мою кухню.
— Твою? — Тамара ледь не розсміялася. — А коли ти до мене голодний прибігав, кухня теж була твоя?
— Мамо…
— Ні, ти скажи! Значить, я тепер погана?
— Я цього не казав.
— А й не треба було.
Тамара підхопилася з-за столу, швидко накинула кардиган, який зняла через спеку, і вийшла, навіть відмовившись забрати контейнер із салатом, який принесла сама.
Назад Андрій з Юлією їхали у цілковитій тиші.
Уже вдома Андрій запитав, дивлячись на дружину:
— Ну що, задоволена?
— Чим саме?
— Тим, що я з мамою посварився.
Юлія зняла взуття, кинула на нього погляд.
— Ні. Я цього зовсім не хотіла.
— Але ж ти постійно говорила…
— Я говорила, щоб вона не викидала мою їжу і не керувала на моїй кухні. Ти сьогодні сам сказав їй майже те саме. Тільки на кілька місяців пізніше.
— Ну от, сказав.
— Добре.
Він явно чекав чогось іншого. Може, Юлія його похвалить. Може, запропонує помиритися і знову почати готувати на двох. Але вона спокійно пройшла на кухню, дістала зі своєї полиці сир і яблуко.
— І все? — не витримав Андрій.
— А що має бути?
— Не знаю. Ми ж начебто все владнали.
— Ти з мамою владнав.
— А ми?
Юлія зачинила холодильник.
— А ми живемо так, як ти сам допоміг нам влаштувати.
— Знову починається.
— Нічого не починається. Я не йду. Розлучатися не збираюся. Але готувати тобі щодня теж більше не буду.
— Навіть після всього цього?
— Особливо після всього цього.
— Ти все життя тепер мені той борщ пригадуватимеш?
— Ні. Я його майже не згадую. Просто мені стало зручно не відповідати за твою тарілку.
Андрій якось втомлено, майже вимушено посміхнувся.
— Ось така в нас сім’я.
— Сім’я не означає, що один дорослий має прислуговувати іншому.
— Тільки, будь ласка, без лекцій.
— От і не починай.
На цьому розмова припинилася.
Вони справді залишилися разом.
Збоку мало хто взагалі розумів, що в них змінилося. Вони разом їздили до друзів, порівну сплачували комунальні послуги, іноді вечорами дивилися серіали. На вихідних могли вибратися за місто. Але кухня стала іншим місцем.
У кожного була своя полиця.
Якщо Юлія збиралася пекти великий пиріг чи варити суп на кілька днів, вона могла запитати:
— Будеш?
Якщо Андрій відповідав «так», вони заздалегідь домовлялися про продукти. Якщо ні, вона готувала лише собі.
Іноді Андрій готував м’ясо і пропонував Юлії. Вона могла погодитися. А могла й відмовитися.
Жодного щоденного обов’язку більше не існувало.
Тамара після того сімейного свята майже місяць не з’являлася. Потім почала приїжджати знову, але вже значно рідше. На кухні вона більше не відкривала каструлі без дозволу. Одного разу побачила на плиті страву Юлії, потягнулася до кришки, але вчасно зупинилася.
Андрій помітив це.
— Мамо, не треба.
Вона відсмикнула руку.
— Та будь ласка.
Вибачень від Андрія Юлія так і не дочекалася. Ні за те, що хапав за руки, ні за те, що силоміць посадив на стілець, ні за погрозу вигнати її з квартири. Андрій вважав за краще думати, що якщо зараз все більш-менш спокійно, то старе краще не чіпати.
Юлія не змушувала.
Але й назад нічого не повернула.
За кілька місяців Андрій вже цілком впевнено варив собі суп. Перший по-справжньому вдалий він скуштував, посолив і чомусь подивився у бік дружини.
— Смачний вийшов.
— Добре.
— Спробуєш?
Юлія взяла чисту ложку, скуштувала трохи з його тарілки.
— Нормальний.
— Просто нормальний?
— А що ти хочеш?
Він ледь помітно усміхнувся.
— Нічого.
І поставив каструлю на свою полицю.
Тамара того вечора зателефонувала дізнатися, чи поїде син із нею на ринок у суботу.
— Ні, мамо. Я продукти біля дому куплю.
— Там дорожче.
— Нічого.
— І м’ясо гірше.
— Мені добре.
— Ну як хочеш.
Він поклав телефон і на кілька секунд затримався біля холодильника. Потім дістав блокнот, записав, що потрібно купити для супу на наступний тиждень, і запитав у Юлії, чи потрібна їй машина вранці.
Вона відповіла, що потрібна.
Андрій кивнув і вирішив з’їздити до магазину ввечері.
Повертатися до старого життя йому вже не хотілося. Та й повертати Юлію до її колишньої ролі було пізно.