Недавнє сімейне свято обернулося тим, що я втратила впевненість у собі та у своєму шлюбі. Не знаю, як бути, тому прошу поради. Але щоб прояснити всю ситуацію, треба трохи розповісти про моє життя.
Я одружилася 3 роки тому. Він трохи старший за мене, а ще в нього є дочка, яку він виховує сам. Ми вирішили, що житимемо сім’єю, а пізніше заведемо спільну дитину. Мене все влаштовувало, адже Володю я дуже люблю, він добрий чоловік, надійний. Принаймні я так вважала.
Нещодавно ми мали сімейне свято, на якому зібралися всі родичі. Були батьки чоловіка, найближча рідня та наші спільні друзі. Ми всі добре проводили час, спілкувалися. І в якійсь розмові дочка чоловіка сказала, що їй було добре жити вдвох із батьком.
Варто сказати, що у нас із Лізою гарні стосунки, але вона все одно ревнує. Їй складно змиритися з тим, що у батька з’явився ще хтось у житті. Ще й вік складний, їй виповнилося 15.
Після цієї фрази сестра чоловіка, яка чомусь мене недолюблює, запитала у Володі:
«А якби тобі довелося обирати між дружиною та дочкою, кого б ти вибрав?»
Мене здивувало таке запитання, а ось чоловік відповів без роздумів:
«Звичайно, доньку. Вона у пріоритеті!»
Щиро кажучи, після такої відповіді мені хотілося провалитися під землю. Усі дивилися на мене та стежили за реакцією. Я хотіла б перевести все у жарт, але чоловік продовжив:
«Ти прекрасна дружина, нам з тобою дуже добре разом. Але донька — мій головний скарб у житті».
Наче й безглуздо ображатися на таке, але мені було дуже неприємно. Мені здавалося, ніби всі дивляться на мене з недоброю усмішкою.
Тоді на святі мені вдалося вдати, ніби все нормально. Але з того часу я не перестаю думати про це. Знаєте, я все життя у всіх на другому місці. Я була старшою дитиною в сім’ї, тому мама завжди більше дбала про молодших. Тепер у чоловіка я теж не в пріоритеті. Таке відчуття, що мені відведено роль другорядного персонажа.
Звичайно, я розумію, що любов до дитини ні з чим не зрівняється. Але чомусь я хотіла думати, що для чоловіка на першому місці. Тепер мене мучать різні сумніви.
Чи можу я повністю покластися на нього? Адже якщо справді доведеться робити вибір, він ніколи не буде на мою користь. Я не звинувачую нікого, просто намагаюся розібратися у собі. Що ви думаєте про це? Можливо, хтось був у схожій ситуації.
